Біжи або кохай - Люсі Лі

Від автора:

Любі мої, як вам такий поворот в історії Арини та Стаса. Чи правильне рішення прийняла головна героїня коли вирішила попри свої почуття, покинути коханого навіть не розібравшись до ладу у тому, що сталося. Дуже чекаю ваші думки на цю тему і припущення, що ж буде далі. І невеличкий подарунок від мене, глава від Стаса. Приємного читання, з любов'ю ваша Люсі (⁠✿⁠^⁠‿⁠^⁠)

Стас

Тієї ночі, коли вона вирішила втекти від мене, я відчував що це може статися. Нат неодноразово відверто погрожував мені що якщо я сам не відпущу крихітку, то він не подивиться на те скількома мені зобов'язаний, та сам їй допоможе вибратись з мого замку. 

Спочатку я дивився крізь пальці на всі його погрози, але остання наша сутичка із-за Арини дійшла майже до бійки. 

Тому я вирішив сам дати крихітці можливість зробити свій вибір. Залишитися тут, зі мною, ось таким ось моральним виродком і хворим на голову психом, яким вона мене насправді вважала, або піти…

Вона вибрала друге і я не засуджував її за це, адже я навіть не міг показати свої справжні до неї почуття. Все переконував себе, що це ніяке не кохання, а фізичний потяг, який легко зняти гарним трахом.

Але десь глибоко всередині я розумів, що це не зовсім так. І що я більше, ніж просто хочу бачити цю маленьку норовицю своєю коханкою. Я відчуваю в ній, маніакальну, судомну, майже звірину потребу, до скрипу в зубах. І мені кожного разу коли вона знаходиться поряд всіма силами доводиться стримувати ту пекельну пристрасть та хворобливу ніжність, що я відчував до неї, боячись себе видати.

Ще вчорашньої ночі,  Арин мирно спала у своєму ліжку, в я до болю в очах, вдивлявся у точені риси милого личка, намагаючись запам'ятати, зберегти в пам'яті, кожну деталь її обличчя. Бо знав, що й досі не моя, відчував, що після того що побачила, захоче піти. І що якби не намагався, не зможу її втримати. Але й одночасно до одуру боявся її втратити.

Ця тендітна дівчина, сама того не знаючи, розбудила в мені щось давно забуте. Те, що мені не хотілося розбурхувати, після смерті коханої, але воно вже вгвинтилося диким звіром під шкіру, та прокралося до серця вимагаючи взяти своє. 

Затиснути крихітку в сталеві обійми та більше нікуди й ніколи від себе не відпускати, навіть попри її волю. Щоб була назавжди поряд. 

Вона стала моїм особистим наркотиком, моїм повітрям у вакуумі буденного життя. Сенсом, що раптово заповнив  діру що зіяє у грудях, моєї безмірної порожнечі.

Мені здавалося я вже забув, що таке відчувати по-справжньому, але щоразу коли бачив її то тонув у димчастих озерах чарівних очей. Згоряв до попелу у вогненній пристрасті лише від дотику до ніжної блідості її шкіри. Сходив з розуму від запаху її волосся, та захлинався у цьому пекучо - солодкому відчутті закоханості.

Ще при першій нашій зустрічі мені вистачило одного погляду, щоб відчути, як сильно мене тягне до цієї сіроокої фурії. Як встають дибки всі мої інстинкти. 

Я тоді побачив не лише страх у величезних сріблястих очах, а і виклик. Насолоджувався спостерігаючи за тим, як вона кусає від хвилювання пухкі солодкі губи, і теж хотів їх вкусити. 

Відчував, як у грудях все перевертається лише від одного несміливого погляду чорноволосої німфи, як спалахнула обпалюючи мої нутрощі первородним полум'ям, несамовита пожадливість, відроджуючи пекуче бажання негайно вкусити солодку дівчинку. Відчути тепло гнучкого дівочого тіла, стиснути в долонях пружні напівкулі грудей, вдихнути п'янкий запах її збудження. Здерти з неї ганчір'я, та розклавши прямо на своєму столі жорстоко трахнути у всі солодкі дірочки по черзі. Щоб вона ще довго згадувала про нашу з нею зустріч, і зрозуміла що не треба хамити чужим дорослим дядям. 

Але я не вчинив так, хоч спокуса була велика, бо знав що одного разу мені буде мало. Занадто солодкий екземпляр мені потрапив у руки. Занадто спокусливий. 

Та і мені стало цікаво, як же вона діятиме далі, адже сума боргу її так званого родича, була для неї не підйомна.

Я чомусь був впевнений, що крихітка сама мені себе запропонує, і мені не доведеться нічого вигадувати, щоб затягнути її в ліжко. Але на мій подив вона справді зважилася сплатити борг батька. Причому навіть не зважаючи на те що колись він покинув її із матір'ю. 

Я вже тоді навів деякі відомості на Володимира Васнєцова, і знав чим він останні десять років заробляв на життя. А саме грав у азартні ігри та пиячив, зовсім не згадуючи про єдину доньку що загиналася у сирітському притулку. І це дійсно не додавало йому привабливості. 

Тому в мене закономірно постало питання навіщо Арина допомагає чоловіку який все життя ігнорував її існування. Адже давно зневірився в людях, а особливо у жінках і припинив вірити в щирість будь-яких намірів. Скрізь відчував каверзу, брехню і бажання мати свою вигоду у всьому. Я заздалегідь призначав кожній свою ціну. Щиро вважав, що немає непідкупних людей, просто кожен має свою вартість. І мені не вірилося, що ще є жінки, які бажають не взяти своє, а щиро допомогти, без вигоди для себе.

Спочатку мені захотілося ткнути носом у її дурість. Тому що, не можна бути такою довірливою та самовідданою. Я був майже певен, що дівчисько зламається схаменеться, злякається, дасть задню. Але ні, пташка виявилася впертою і дійсно почала відчайдушно збирати озвучену мною суму. Можливо, саме це мене в ній і зачепило.

І порозмірковувавши я вже був готовий припинити цей фарс. Не годиться дорослому дядькові забирати останній шматок хліба у бідної сирітки. Але тут моє рішення втрутилися обставини.

Дівча вляпалося в дуже брудну історію, яка мала стовідсотково летальний наслідок для неї. І мені стало вперше в житті не байдуже.Не всеодно що станеться з нею. 

Тільки ледачий не знав огидної слави Михайла – різника. І саме Арина виявилася у кроку від того, щоб опинитися на обробній дошці у Ємельянова. Її міг врятувати тільки я. Надійно сховавши у себе в лігві, та для впевненості замкнути на всі замки.