Біжи або кохай - Люсі Лі

Бог мій як же важко мені зараз даються ці слова. Скільки сил ще потрібно, щоб не зірватися перед ним в істериці. 

Я навіть нічого не встигаю зрозуміти, як Стас різко підірвавшись із крісла в одному пориві підлітає до мене, та боляче схопивши мене за потилицю притягує ближче до себе. 

– Мабуть, — впершись у мого лоба та важко дихаючи, хрипить мені в губи. – Нам краще поговорити про це завтра, — обпалює мої губи ледь помітним поцілунком, та відсторонюється. 

Підвівшись Стас не твердою ходою просто виходить з моєї кімнати.

Біс його, і що це має означати?

Знову він ухиляється від прямої відповіді. Знову тримає мене у підвішеному стані. Ні, більше я цього не терпітиму. Бо не можу більше витримувати цю шалену лаву із почуттів. Він то пестить, то відштовхує, міцно тримаючи цим мене на гачку. Це як американські гірки з шалених емоцій, але хтось із нас має вийти з гри першим, щоб нарешті припинити ці муки. І цією людиною буду я.

– Арино, — чую я тихий шепіт від дверей, обернувшись бачу Ната який ніби крадучись входить до моєї кімнати. – Ти що ще не зібрана? - невдоволено підтискає губи.

– А що мені треба було зібрати? - розгублено перепитую. Я ще не відійшла від розмови з Корецьким і трохи була в ошалілому стані.

– Я чомусь так і припускав, тому все передбачив — повідомляє з усмішкою, та кидає мені на ліжко спортивну сумку.

– Що тут? – підозріло перепитую. 

– Все що тобі буде необхідно на перший час одяг, гроші, твої документи.

– Ох, дякую Нат, — посміхаюся у відповідь. 

– Ще рано дякувати. Швидше одягайся та гайда за мною.

– А як же Корецький? - кинувши на двері обережний погляд, понизивши голос питаю. 

– Він упився до втрати свідомості, сьогодні ж річниця смерті його дружини. Тому до ранку точно не прокинеться.

– Як? - злякано притискаю долоню до рота. - Вона померла в день його народження?

– Так, — напускно – байдужо промовляє. - А чому ти думала він не любить його святкувати, через гидкий характер? - уїдливо пирхає. 

– Ну так, тобто я взагалі про це не розмірковувала. 

 – Зрозуміло. Досить балачок у хлопців зараз буде зміна, і у нас на все про все хвилин п'ятнадцять не більше. Тому раджу тобі поквапитися.

- Добре, — випалюю та стрімко кидаюся до шафи перевдягатися. В мене зараз зовсім не має часу, щоб розмірковувати над тим чи правильно я вчиняю, тому змушуючи себе не думати як я буду жити далі, без нього, я швидко збираюся.

Майже через п'ять хвилин ми вже стоїмо біля залізної брами, що була зачинена. Як і обіцяв Нат, на посаді охорони не було.

– Що тепер? Адже ми не зможемо без охорони відкрити ворота? - злякано поглядаючи навкруги, пошепки питаю у хлопця. 

– Нам і не доведеться, — спокійно відповідає, беручи мене за руку та тягнучи кудись у бік від головного входу. – Тут неподалік є невеличка лазівка, про неї знаю тільки я і Стас. Ходімо, — хлопець стрімко тягне мене у глиб парку в саму гущу густо висаджених чагарників.

Легко пролізши в отвір у стіні ми опиняємося за межами території садиби.

– А тепер слухай мене уважно, — схопивши мене за передпліччя, Нат напружено зазирає мені в очі. - Далі піти з тобою я не зможу, сама розумієш мені потрібно буде тобі виграти час. За моїми розрахунками до ранку по тебе не кинуться і ти повинна встигнути вийти на проїзну трасу.

– Але як я пройду, там же суцільний ліс? - злякано шепочу, вдивляючись у густу темну хащу лісу, що майорів навколо. 

– Я зараз тобі все поясню, — заспокійливо говорить. – Ось тримай, — хлопець простягає мені наручний компас і маленький кишеньковий ліхтарик. - Ти повинна постійно йти строго на північ, і в жодному разі не сходити зі шляху. Зрозуміла мене, в жодному разі. 

– Зрозуміла, — глитнувши, хрипко відповідаю. 

– Приблизно через годин п'ять-шість, ти повинна вийти на трасу. Там лови перший ліпший автомобіль, що трапиться, і дуй звідси якомога далі, з цього міста з країни. Не смій навіть повертатися до міста. Якщо зупинятись, то лише у придорожніх дешевих готелях, і ніколи на ніч, чуєш мене, ніколи. Пересуватися лише вночі. У такому режимі поки не перетнеш кордон. Грошей тобі має вистачити на довго, я вигріб усі свої запаси.

– Спасибі тобі Нат, — кидаюся на шию хлопцеві, та міцно обіймаю. - Не знаю навіть як тобі дякувати. 

– Не треба цих обіймів, — хлопець знявши мої долоні із себе, неохоче відсторонюється. – А то не зможу відпустити тебе, — зелені очі у темряві ночі спалахують справжнім відчаєм. 

– Пробач, — я ніяково опускаю погляд.

– І Арино, в мене до тебе лише одне прохання, будь обережна…

– Добре, — одразу кидаю йому у відповідь.