Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані - Мартін Макдонах
ТОБІ: Я навіть не знаю, де той «спід» брати.
МЕРВІН: Це ясно. Через те я там і простояв цілу годину!
ТОБІ: Мервіне, то був не я. То просто був не я. Ти ж не з тих, хто думає, що всі чорні однакові?
МЕРВІН: В основному однакові, але я точно знаю, що то був ти.
ТОБІ: Та ну?
МЕРВІН: У тебе зачіска була інакша, але в тебе була сережка з черепом і кістками і футболка, на якій Йода намальований.
Тобі збентежено зиркає на Мерілін.
МЕРІЛІН: Тобі, ох ти ж і дрючений козляк!
ТОБІ: У багатьох чорних хлопців є футболки з Йодою! У суді таке не проканає!
МЕРІЛІН: Ми ж не в суді. Ми в номері, повному дрючених мертвих рук, і самі от-от умремо.
Тобі намагається не плакати та йому не вдається. Він шукає в кишені гроші, знаходить усього кілька банкнот і трохи монет...
ТОБІ: Мервіне, у мене немає шістдесяти, але...
МЕРВІН: Скільки в тебе є?
ТОБІ (лічить): Є... двадцять дев’ять доларів сімдесят п’ять центів. (Пауза.) І трохи трави.
Мервін бере гроші, трави не займає.
МЕРВІН: Я візьму й піду подзвоню, але так скажу, братан — я дзвоню не заради тебе, я дзвоню заради неї. Бо вона невинний учасник цієї плачевної справи.
МЕРІЛІН: Дякую, Мервіне.
ТОБІ: Дякую, Мервіне. Формально вона так само втягнута в цю дурню з рукою, як і я, але дякую, Мервіне.
МЕРВІН: Якщо говорити про формальності, то формально ти мені ще винен тридцять один долар і двадцять п’ять центів. Як тобі така формальність?
ТОБІ: Формально це тридцять доларів і двадцять п’ять центів, але нехай.
Мервін на нього зиркає.
ТОБІ: Ні, ні, твоя правда, твоя правда. Я неправильно додав.
Мервін іде до дверей.
МЕРВІН: Добре, я подзвоню лягавим, а поки дзвонитиму, спробую знайти, де живе його мама, хай до неї пошлють лікаря, може, воскресять нещасну. Треба було й вам про неї подумати, а не бути егоїстами, що думають тільки про себе.
МЕРІЛІН: Іди й подзвони, будь ласка.
Мервін на неї дивиться.
МЕРІЛІН: Він може прийти з хвилини на хвилину. Може?
ТОБІ: Бачиш? Вона така сама погана, як і я.
МЕРВІН: Е, а раптом він вернеться раніше, то, може, я лишу номер у тому вигляді, в якому його застав?
ТОБІ: Номер саме в тому вигляді, що ти застав.
МЕРВІН: Номер, який я застав, був такий...
Мервін бере свічку, запалює її запальничкою і йде до каністри з бензином.
ТОБІ: Іди на фік звідси, Мервіне!
МЕРІЛІН: Благаю, Мервіне! Ти що!
МЕРВІН: Та я жартую! Господи! Подзвоню, подзвоню.
Мервін задмухує свічку, сміється й виходить зі свічкою і запальничкою, лишаючи Тобі та Мерілін прикутих, спустошених. Через якусь мить вони дивляться одне на одного, перелякані.
ТОБІ: Я ніби знову налажав?
МЕРІЛІН: Ніби?
Вони всміхаються.
МЕРІЛІН: Я теж винна.
ТОБІ: Я просто хотів добути грошей, щоб тебе куди-небудь зводити. Кудись, де гарно. Кудись, де весело. Кудись, де можна гульнути на п’ятсот баксів. І дивися, чим це закінчилося. Складом рук.
МЕРІЛІН: Думаєш, він купив усі ці руки? Чи одрубав у людей?
ТОБІ: Думаю, що того й того потроху. (Пауза.) І що такого є в домі його матері, що вона не хотіла, щоб бачили лягаві, якщо він спокійно собі розгулює з валізою, повною довбаних рук?
МЕРІЛІН: Ти повірив у його казки про Спокан і про рейки? Про те, як йому відрізало руку.
ТОБІ: Щось мені здається, що я таке бачив колись по телевізору. Там ще Лі Мейджорс грав. Хоч, може, я сплутав з «Біонічною жінкою», не знаю.
МЕРІЛІН: Це дуже жорстоко, скажи — коли хтось махає тобі на прощання твоєю ж власною рукою.
ТОБІ: Це було б жорстоко, але я тобі скажу, що в світі багато жорстоких людей. І я не брешу.
МЕРІЛІН: Ти про тих пацанів, що у твоєї мами вкрали кактус?
ТОБІ: Дітям не потрібний кактус шістдесятирічної жінки. Навіщо він їм? Мабуть, покинули десь у закутку. Ще й сміялися. Мабуть, і не полили його.
МЕРІЛІН: А я скажу, що коли якісь козли махають тобі на прощання твоєю відрубаною рукою, яку вони ж і відрубали, то ти від цього стаєш дуже рішучий.
ТОБІ: Знаєш, хоч я дуже не люблю цього типа. Він дуже рішуче падло. Я рішучіших падлів не бачив. Якби йому загадати робити щось хороше — чистити це, як його, довкілля, то довбане довкілля було б уже чисте. Ніхто не розливав би зі свого корабля нафтові забруднення на голови тюленям, якби це падло було поряд! Бо це падло вилізло б на корабель і всіх би повбивало! Ніхто б нічого не забруднював! Не було б ніяких переговорів! Просто голови летіли б! Тюлені сиділи б і ластами ляпали, а голови котились би по палубі, дивились би на тюленів і не розуміли б! І я ще одне тобі скажу про цього довбаного білопузого виплювка...
Раптом шибка у вікні розлітається від шматка арматури, що його Кармайкл кинув з пожежної драбини. Він застрибує всередину й дивиться на каністру. Наколка «love» на кісточках пальців уже незаліплена пластиром.
КАРМАЙКЛ: Де моя свічка?!
ТОБІ: Вона... Її реєстратор забрав!
КАРМАЙКЛ: А хто порозкидав мої дрипані руки по всій дрипаній підлозі?!! Це гірше, ніж свічка!!
ТОБІ: Я знаю, я знаю — реєстратор! Він зайшов і наче сказився!
КАРМАЙКЛ: Ага? Ну, потім з ним розберуся.
ТОБІ: Зараз розберіться!
МЕРІЛІН: Зараз розберіться!
КАРМАЙКЛ: Зараз, кажете, розібратися? Га?!
ТОБІ: Чи не треба! Як хочете!
МЕРІЛІН: А ви... ви знайшли руку там, де ми сказали, вона була?
КАРМАЙКЛ: Чи знайшов? Оце буде відповідь на твоє питання?
Кармайкл бере каністру й починає поливати бензином їх обох.
ТОБІ: Слова «Ні» вистачило б!
Кармайкл продовжує їх поливати, а вони кашляють, плюються, звиваються.
КАРМАЙКЛ: Мерілін, ти знаєш, скільки людей хотіли мене намахати за ці двадцять сім років? Знаєш, скільки людей думає — це весело: якийсь тип з однією дрипаною рукою хоче знайти свою другу руку, знаєш, скільки людей думає, що це весело — намахати його, бо він такий смішний, бо хоче повернути те, що по праву належить йому?! Знаєш, скільки таких людей було в цій країні за минулу чверть дрипаного століття?
МЕРІЛІН: Багато?
КАРМАЙКЛ: Так, багато! До чорта! І ви — ще двоє таких!
МЕРІЛІН: Ми не ще двоє таких! Ми не думали, що це весело!
ТОБІ: Ми хотіли урвати трохи бабла! Ми не хотіли вас образити!
КАРМАЙКЛ: А я
