Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

— Привидів немає, — підбадьорив він себе й рушив далі.

Гліб навмисно голосно шарудів гравієм, щоб довести собі, що зовсім не боїться, ну хіба що трішечки. Однак коли він повернув на вузьку доріжку, яка вела до альтанки, де стояла козлонога статуя Пана, сміливості в ньому зменшилося. Кущі глоду росли по обидва боки доріжки так густо, що гілки їхні перепліталися одна з одною. Сутінкове світло майже не прозирало у цей нерукотворний тунель.

— Нічого страшного. Це лише статуя, — пошепки сказав Гліб і ступив під зелене склепіння. Зробивши пару кроків, він не витримав і бігцем, ніби за ним гналися, помчав алеєю.

Вискочивши з-під дерев, хлопчик зупинився й віддихався. У згасаючому світлі заходу йому видалося, що козлоногий Пан, лукаво примружившись, уїдливо посміхнувся. Гліб позадкував, готовий помчати щодуху, але згадав про гілку бузини.

— Ти лише статуя і не заподієш мені шкоди, — уголос сказав хлопчик, боязко обходячи Пана стороною.

Статуя мовчала. Навколо не було ні душі. Гліб наблизився до входу в альтанку. Серце його радісно забилося: він зумів перемогти страх і дійти до кінця. Нехай Гордій у цьому переконається.

Хлопчик похапцем застромив гілку бузини біля альтанки й застиг, розкривши рота від здивування. Тільки-но гілка торкнулася землі, як та, мов чарами, вросла й почала пускати пагони, на яких миттю бубнявіли бруньки й розвивалося листя. Не встиг Гліб опам’ятатися, як перед ним виріс височезний розложистий кущ бузини. Літо тільки вступало у свої права, а кущ був обсипаний стиглими червоними ягодами. Ноги в Гліба зробилися ватяними, на чолі виступили крапельки поту.

— Отже, таки прийшов. А я вже зачекалася, — почув він у себе за спиною незнайомий голос.

Гліб озирнувся. Перед ним стояла предивна стара. Вона спритно підхопила шлейф рудої спідниці й підіткнула його за пояс, щоб не плутався під ногами. Видовжена фізіономія старої розпливлася в посмішці, але у примружених оченятах, які буравили хлопчика, не таїлося й натяку на привітність. У Гліба по спині пробіг холодок. У старій було щось відьомське.

— Не бійся бабусі. Адже я задля тебе стараюся, — солодко проворкотала Віщунка.

— Я і не боюся, — задкуючи, прошепотів Гліб.

— От і прекрасно. Правду кажуть: вовків боятися — у ліс не ходити. Якщо вже прийшов, то відступатися негоже, — кивнула вона.

— Навіщо ви хотіли мене бачити?

— Щоб відкрити тобі страшну таємницю. — Стара озирнулася, начебто побоюючись, що хтось може підслухати їх у цьому відлюдному місці, і змовницьки зашептала: — Ви з Гордієм не брати. Один з вас — підкидьок.

— Цього не може бути. Ми близнюки, — заперечив Гліб так само, як раніше Гордій.

— Ваша подібність оманлива. Це справа рук магії. Насправді тільки в одному з вас тече королівська кров. А другий — усього лише двійник. За допомогою чарів можна створити ще й не таке, — хихикнула стара та тикнула в Гліба кістлявим пальцем, начебто поставила крапку під сказаним.

— Ні! Неправда! Я не підкидьок! — викрикнув хлопчик.

Звук власного голосу додав йому сміливості, і він з викликом подивився відьмі в очі.

— Ба який запальний! Звичайно, ти найсправжнісінький спадкоємець престолу, — погодилася стара.

— Але ж ви сказали…

— Хіба я хоч словом обмовилася про тебе, любчику? Гордій тобі не брат, а самозванець! — тупнула ногою Віщунка.

Хлопчик збентежено дивився на чаклунку, не вірячи своїм вухам. Якщо все це правда, то батько пошкодує, що був такий несправедливий до нього. Може, стара зовсім не відьма? Чи мало що видасться вночі зі страху. У всякому разі серед усіх вона єдина прийняла його сторону, а не Гордія.

— Але чому батьки приховують це від нас? — запитав Гліб уже без колишньої настороженості й ворожості.

— Вони й самі нічого не відають. Хіба твоя матінка приховувала б від тебе таке? — удавано зітхнула Віщунка.

— Але як це сталося? — поцікавився хлопчик.

— Це давня історія. Давним-давно, коли тебе ще на світі не було, у твою красуню матінку закохався чарівник. Але голубка на нього й дивитися не бажала. Ось лиходій і затаїв злість. Прикинувся, начебто пробачив їй, що за батенька твого вийшла, а сам задумав помститися. Коли ти народився, чарівник начаклував твого двійника, щоб той став королем замість тебе, а твою матінку заточив би в підземелля, — самовіддано брехала Віщунка.

Гліб, забувши про обережність і затаївши подих, слухав її розповідь, мимоволі проймаючись до неї довірою.

— Дякую, що ви розповіли про це, — подякував він відьмі, не помітивши, як на її обличчі майнула лиховісна усмішка.

— Дякую потім казатимеш. Слухай далі. Щоб діяти напевно, чарівник подарував їй кубок, пообіцявши, що той допоможе вибрати спадкоємця трону.

— Зрозуміло, кубок укаже на брата, — здогадався Гліб.

— Гірше. Ти приймеш з кубка отруту.

— Не може бути! Неправда! — з запалом викрикнув