Домбі і син - Чарльз Діккенс

Та й часу, щоб щось утямити, лишалося замало, бо вже наступного дня Уолтер дістав од містера Турбота-управителя всі необхідні документи разом з повідомленням, що «Син і Спадкоємець» відпливає через два тижні, а може, й ще на день або два пізніше. У метушні приготувань, що її Уолтер зумисне прискорював як міг, старий губив рештки і так не міцного самовладання, а час від’їзду наближався швидко.

Капітан, який щодня довідувався в Уолтера про стан справ, бачив, що час утікає, а слушна нагода для з’ясування перспектив ніяк не трапляється і, мабуть, не думає трапитися. Обміркувавши цей факт як слід і як слід зваживши такий збіг несприятливих обставин, капітан натрапив на блискучу ідею. А що, коли він відвідає містера Турбота і спробує там намацати грунт?

Ідея ця вельми сподобалася капітану Катлові. Сяйнула вона йому в хвилину натхнення, коли капітан, поснідавши, сидів у себе на Бриг-майдані й покурював люльку. Ідея була варта тютюну. Вона заспокоїть його чесне сумління, трохи вибите з рівноваги тим, що сказав йому Уолтер і тим, що сказав йому Джілс, і буде чудовим, тонко продуманим доказом дружби. Він з усіх боків промацає містера Турбота і поговорить із ним; як і як довго — це вже залежатиме від того, яка в даного джентльмена вдача і наскільки їм удасться порозумітися.

Отже, спокійний, що не трапить на Уолтера (той саме пакував речі вдома), капітан Катл знов узув свої гостроносі чобітки, начепив жалобну брошку й вирушив у другу експедицію.

Цього разу він не купував дароносного букета, бо йшов до ділової установи, зате прикрасив петельку маленьким соняшником, щоб надати своїй зовнішності добродушно-патріархального вигляду. З цим соняшником, з каракуватим ціпком та лискучим капелюхом капітан попростував до контори торговельного дому «Домбі й Син».

У сусідній таверні, щоб краще зібратися з думками, капітан підкріпився склянкою теплого рому з водою, хутчій поки не випарувався його живущий вплив, перетяв двір контори і виринув перед містером Перчем.

— Приятелю, — переконливо звернувся до нього капітан, — одного з ваших начальників звуть Турбот.

Містер Перч погодився, але дав зрозуміти, як цього вимагали його обов’язки, що начальство зайняте роботою і не збирається звільнятися від неї.

— Слухай, приятелю, — сказав капітан в саме вухо містера Перча, — мене звати капітан Катл.

Капітан хотів обняти Перча по-дружньому своїм гачком, але той ухилився — не стільки від небажання, скільки спонуканий непроханою думкою, що якби цей інструмент та продемонструвати зненацька місіс Перч у її поважному стані, то всі надії цієї леді могли б потерпіти крах.

— Якщо будете такі ласкаві повідомити при нагоді, що капітан Катл тут, то я почекаю, — мовив капітан.

З цими словами капітан всівся на полицю містера Перча, затис між колінами лискучий капелюх (без шкоди для форми, бо ніяка сила людська не могла зігнути його), видобув звідти носовичок, добре протер ним голову і нібито посвіжів. Далі він пригладив гачком волосся й став розглядатися по конторі, з незворушним виглядом придивляючись до клерків.

Самовладання капітанове було настільки непробивне, і взагалі його особа здавалась такою таємничою, що посильний Перч оторопів.

— Як, ви казали, вас зовуть? — спитав містер Перч, нахиляючись до нього.

— Капі-тан… — прохрипів той упівголоса.

— Так, — кивнув головою Перч.

— …Катл.

— А! — тим же тоном відповів Перч. Він уже попався на гачок, — дипломатія капітана діяла на нього невідпорно. — Піду подивлюсь, може, він якраз звільнився. Не знаю. Може, звільниться на хвилинку.

— Ну-ну, хлопче, я його більш як на хвилинку й не затримаю, — запевнив капітан, кивнувши головою з усією поважністю, на яку був здатен.

Перч незабаром повернувся й сказав:

— Прошу ласкаво пройти сюди, капітане Катле.

Містер Турбот-управитель стояв на килимку перед погаслим каміном, оздобленим фестонами з бурого паперу, і, коли капітан увійшов, кинув на нього не дуже підбадьорливий погляд.

— Містер Турбот? — звірився капітан Катл:

— Думаю, що так, — відповів містер Турбот, демонструючи всі свої зуби.

Капітану сподобалося, що йому відповідають з усмішкою: це виглядало незле.

— Бачите, — почав капітан, водячи очима по кімнатці, наскільки йому дозволяв комір його сорочки, — сам я моряк, містере Турбот, а Уол-р, що у вас тут значиться, — мені майже син.

— Уолтер Гей? — перепитав містер Турбот, знов демонструючи зуби.

— Уол-р Гей, — ствердив капітан. — Саме так! — Видно було, що швидкість реакції містера Турбота викликала тепле схвалення капітана. — Я — близький приятель хлопця і його дядька. Може, — додав капітан, — ви чули моє ім’я від вашого шефа? Капітан Катл?

— Ні,— одказав містер Турбот, ще енергійніше вищиривши зуби.

— Що ж, — вів далі капітан. — Але я маю приємність бути його знайомим. Я їздив до нього на Уессекське узбережжя разом з моїм другом Уол-ром, коли… коротше кажучи, в одній невеличкій справі.— І капітан кивнув головою — ніби між іншим, невимушено і разом з тим значуще. — Ви, насмілюся думати, пригадуєте?

— По-моєму, — сказав містер Турбот, — я мав честь залагоджувати цю справу.

— Авжеж! — мовив капітан. — Знов саме так! Мали! Тож я й дозволив собі прийти сюди…

— Може, присядете? — запропонував, усміхаючись, містер Турбот.

— Спасибі, — відповів капітан, скориставшися з пропозиції. — Все воно якось зручніше розмовляти сидячи. А самі ви не сядете?

— Ні, дякую, — відмовився управитель і залишився стояти (мабуть, за набутою взимку звичкою) спиною до, каміна, дивлячись зверху на капітана всіма зубами і яснами. Ви, кажете, дозволили собі… хоча тут немає нічого…

— Красно дякую, чоловіче, — мовив капітан. — Дозволив собі прийти сюди в справі мого друга, Уол-ра Гея Сол Джілс, його дядько, — людина вчена і в науці він — дока. Та його не можна назвати удатним моряком, — він не практик. Уол-р — хлопець ловкий, яких мало, та в одному йому клепки бракує — він надто скромний. Тепер ось що я хотів би сказати вам, — капітан стишив голос до конфіденційного шепоту, — як другові: хай це буде тільки між нами й на моїй відповідальності,