Домбі і син - Чарльз Діккенс

Коли западала ніч і кроки на вулиці так рідшали, що він чув, як вони наближаються й віддаляються, він рахував їх, доки кроки завмирали у лункій тишині, а потім стежив за багатобарвним обідком круг свічки, терпляче очікуючи дня. Єдине, що його непокоїло, — це ота прудка, бистра річка. Іноді Поль гостро відчував потребу спинити її — загатити долонями, засипати піском, — і як же розпачливо скрикував він, бачачи, що необорна вода все ж таки тече собі далі! Та одне слово сестри, що завжди сиділа коло нього, приводило його до пам’яті, і, схиливши свою бідолашну голівку їй на груди, він розповідав Фло свій сон і всміхався.

Коли починало світати, Поль виглядав сходу сонця, а коли веселе проміння вже танцювало в кімнаті, він уявляв собі — не просто уявляв, а бачив! — як високі вежі церков підносяться до вранішнього неба; місто оживає, прокидаючись; ріка, поблискуючи, біжить прудка, як завжди, а на лугах висвічується роса. Вулиця внизу починає потроху наповнюватись знайомими звуками. Слуги в будинку повставали й взялися до роботи. В двері раз по раз хтось заглядає, раз по раз хтось запитує слуг про його, здоров’я. А Поль тихенько відповідає, сам до себе: «Мені краще. Багато краще, дякую вам. Так і скажіть татові».

Поволі денна метушня, шум карет і возів, сновигання натовпу втомлювали його. Тоді він засинав (а може, й не засинав), і його поймало тривожне відчуття непогамовного бігу тієї річки.

— Невже вона ніколи не спиниться, Фло? — деколи питав він у сестри. — Мені здається, вона несе мене звідси.

Фло завжди вміла заспокоїти Поля, і не було йому більшої втіхи, ніж умовити дівчину прилягти біля нього і відпочити трохи.

— Ти все пильнуєш мене, Фло, — казав він, — дай і я тебе попильную!

Його підпирали подушками з одного боку ліжка, і так він сидів, поки Флоренс лежала поруч, час од часу нахиляючись поцілувати сестру, і пошепки сповіщав усім, що Фло втомилася, бо багато, багато ночей не спала через нього.

Денний вир тепла і світла поволі вщухав, і знову на стіні леліло золоте плесо.

Поля навідували аж троє поважно настроєних лікарів. Вони звичайно чекали один на одного в холі, а тоді всі разом ішли нагору. В кімнаті було так тихо, а Поль так уважно стежив за ними (хоч ніколи ні в кого не питав, що вони кажуть), що він розрізняв навіть цокіт їхніх годинників. Але найбільше цікавив Поля доктор Паркер Пепс, який завжди сідав на край його ліжка, — він давно колись чув, що цей джентльмен був біля його мами, коли та стиснула в обіймах Флоренс і померла. Він не міг цього забути. І любив за те доктора Пепса. І не боявся його.

Люди біля його ліжка мінялися так само, як першої ночі в доктора Блімбера. Мінялися всі, окрім Флоренс, — Флоренс ніколи не мінялась. Той, що допіру був доктором Паркером Пепсом, обертався на батька, що сидів, схилившись головою на руку; стара місіс Піпчін, що куняла у вигіднішому кріслі, часто перекидалася на його тітку або на міс Токс. Поль тихо заплющував очі, щоб розплющити знову, байдужий до будь-яких змін. Лише одна постать з похиленою на руку головою поверталася так часто й сиділа, серйозна й нерухома, так довго, що Поля почав брати сумнів, чи й справді вона існує. Побачивши її вночі, Поль навіть злякався.

— Фло, — спитав він, — що це таке?

— Де, мій любий?

— Он, у ногах.

— Там нічого нема, тільки тато.

Постать підвела голову, встала й, підійшовши близенько, промовила:

— Хлопчику мій! Ти мене не впізнаєш?

Поль приглянувся до обличчя: невже це й справді його батько? Та обличчя це, наче й зовсім, здавалось, не батькове, пересіпнулось під його поглядом, мовби від болю і не встиг Поль простягти до нього руки, як постать різко повернулася й вийшла з кімнати.

Серце Поля калатало, коли він глянув на Флоренс, але він знав, що хоче сказати сестра й спинив її, притиснувшись щокою до її губ. Наступного разу, помітивши постать знову, він озвався:

— Не журіться, татку! Мені цілком добре!

Батько мерщій підійшов і зразу ж схилився над ним — Поль обхопив його за шию й кілька разів, серйозно і щиро, повторив ці слова. Відтоді він вже ніколи — ні вночі, ні вдень — не бачив батька в своїй кімнаті, але часто гукав: «Не журіться! Мені цілком добре!» — і щоранку просив переказати йому, що почуває себе багато краще.

Скільки днів танцювали на стіні золоті хвилі, скільки ночей, на зло йому, котила до моря свої темні води чорна річка — Поль не рахував і не прагнув дізнатися. Здавалось йому — а чи й справді так було, — що вони полагіднішали, і лагідність ця — як і вдячність його — все росла. Але скільки було тих днів і ночей — багато чи мало — те його вже не цікавило.

Якось уночі він думав про матір, про портрет її, що висів унизу, у вітальні, і подумав собі, що вона, мабуть, любила Флоренс сильніше, ніж батько, бо ж вона захотіла обняти її, відчувши наближення смерті, а це ж і його найбільше бажання — його, її брата, що так її кохає!

Йому раптом закортіло знати, чи бачив він хоч раз свою матір. Він ніяк не міг пригадати, казали йому про це чи ні,— річка-бо мчала так прудко й не давала зосередитись.

— Фло, чи бачив я коли свою маму?

— Ні, голубчику. А що?

— Хіба я не бачив обличчя — доброго такого, як у мами, — що дивилось на мене, коли я ще був немовлятком, Фло?

Він питався нерішуче, мов вдивлявся в якийсь невиразний образ перед собою.

— Бачив, мій голубчику, і часто.