Альфонс Цiттербаке - Герхард Хольц-Баумерт
Ми стояли перед наметом i мовчали.
Перший обiзвався Ервiн:
-- Менi здається, що тридцять пфенiгiв за одне катання забагато.
-- Що, боїшся? -- запитав я, сподiваючись, що той скаже "так". Тодi ми пiшли б далi, геть вiд цього намету привидiв. Але Ервiн i так був уже сердитий. Вiн крикнув менi:
-- Сам ти боїшся!
-- Я боягуз? -- ображено перепитав я. -- Менi б хотiлось покататися "дорогою привидiв", але ж ти не хочеш.
Вiдверто кажучи, не дуже менi й хотiлося. Тато часто каже, що для справжнього Цiттербаке менi не вистачає мужностi. Але щоб мене називали боягузом...
-- Давай! -- гукнув я. -- Їдьмо!
-- Гаразд, -- понуро вiдповiв Ервiн i полiз до кишенi по мiдяки.
Ми пiдiйшли до каси. Петер i Бруно не рушили з мiсця. Вони хотiли побачити, що буде з нами. Касир проголосив:
-- Заходьте! Тут ви почуєте, як цокотять вашi зуби, тут ви затремтите, мов пси взимку.
Вiд цих слiв менi стало моторошно. Ми сiли у вiзок. Проїжджаючи повз Бруно й Петера, ми весело помахали їм. Тiльки усмiшки у нас вийшли якiсь болiснi. Вiзок рвонувся вперед, позад нас клацнули великi дверi, i ми опинилися в пiтьмi. Навкруги вило i ревло. Дорога весь час петляла, тож доводилося мiцно триматись, щоб не вилетiти з вiзка. Раптом у нас втупились якiсь палючi очi, i ми промчали пiд величезною совою. Потiм грюкнули кiлька дверей. Вiд страху я втяг голову в плечi. Зненацька перед нами постала блакитно-рожева примара i посварилася на нас пальцем.
-- Тiкаймо! -- заволав Ервiн. -- Швидше звiдси!
Але як вийти iз вiзка на ходу, що невпинно мчав уперед, та й справжнi пригоди ще тiльки починалися! Чиїсь довгi тремтячi пальцi вхопили нас за голови i обмацали нашi обличчя.
-- Пальцi мертвяка! -- закричав я i заплющив очi. Потiм бiля нас спалахнула блискавка i загримiв грiм. Коли ми розплющили очi, нас заслiпило яскраве свiтло. Раптом ми побачили двох вiдьом, якi танцювали навколо нашого вiзка. Але найгiрше чекало нас попереду. Вiзок рiзко сповiльнив рух, стало трохи виднiше. Ми з Ервiном перезирнулись i вже хотiли полегшено зiтхнути, коли зненацька щось помiтили. В освiтленiй нiшi стояв скелет i кивав нам. Тепер ми їхали ще повiльнiше, все ближче й ближче до скелета. У мене волосся стало сторч. Я скочив на ноги й закричав:
-- Не можу бiльше!..
Ервiн хотiв мене затримати, але тут вiзок сiпнуло. Наступної митi я лежав на холодному пiску i нiчого не бачив. Тiльки здаля долинав жалiбний крик Ервiна:
-- Допоможiть! Де ти, Цiттербаке?
В наметi привидiв я лишився сам. Хутчiй геть звiдси! Я звiвся на ноги. Мимо саме промчав iнший вiзок, i жiночий голос сказав:
-- Евальде, знову примара!
Це, мабуть, вона мала на увазi мене. Навпомацки я став пробиратися вперед. При свiтлi наступного вiзка я помiтив, що стояв якраз поруч скелета. Я страшенно злякався, спiткнувся i впав, зваливши скелет. Тьху, лиха година! Яка пилюка! Скелет розвалився. Тiльки в головi у нього ще свiтилася зелена лампочка. Отак обдурюють людей, подумав я. Це ж лампочка горить! Навпомацки пiшов я далi, вiд лампочки до лампочки, пильнуючи, щоб на мене не наїхав вiзок. Я й не помiтив, як пiдiйшов до примари i заплутався в її довгому бiлому вбраннi.
-- Клятий привид! -- вигукнув я. -- Тут усе з картону.
Саме проїздив вiзок iз двома дiвчатками.
-- Воно живе, воно ворушиться! -- запхикали вони i, гучно схлипуючи, знову зникли в пiтьмi.
Я почвалав далi. Натрапив також на пальцi мертвяка. Смiх та й годi! Просто зi стелi звисали вiрьовки. Мабуть, усi цi страхи -чистiсiньке ошуканство. Але я нiяк не мiг виблукати надвiр. Раптом менi спало на думку: вскочу у якийсь вiзок, коли вiн проїздитиме повз мене, i так виберуся з цiєї дурної "дороги привидiв". Бiля скелета вiзки їхали повiльнiше, i я вирiшив стрибати там. Пiсля довгих пошукiв я нарештi знайшов скелет i став чекати.
У першому вiзку для мене не було мiсця. В ньому цiлувались юнак i дiвчина.
-- Гу-гу! Ви попали в пекло! -- крикнув я, щоб настрахати їх. Але це анiтрохи не стурбувало ту пару. З наступним вiзком пощастило бiльше. Мої очi призвичаїлися до темряви, тож навiть у присмерку я побачив, що у вiзку сидiла одна жiнка.
Коли я стрибнув у вiзок, то хотiв сказати: "Добрий день! Вибачте, будь ласка, я заблукав на цiй "дорозi привидiв". Але не встиг навiть слова мовити. Жiнка зчинила такий галас, якого я ще нiколи в життi не чув. Раптом вона затихла i повалилася на мене. Я мало знову не випав iз вiзка. Жiнка була непритомна.
Коли далi дорогою траплялися новi страхiття, менi вже не було страшно. Закривавлена рука на столi i ноги повiшеного, якi звисали iз стелi, зовсiм не злякали мене.
-- Все це картон, все пiдробка, -- сердито приказував я.
Аж ось нарештi ми виїхали з пiтьми. Спершу мене заслiпило свiтло. Потiм я помiтив Петера i Бруно. Вони приголомшено витрiщилися на мене. Кiлька дiвчисьок, що стояли поруч них, заверещали, побачивши мене. Моя сусiдка важко дихала i плакала в хустинку. Я глянув на себе i побачив, що весь аж сiрий вiд пилюки. З плеча у мене звисав чималий шмат бiлого покривала примари. Тiльки тепер я помiтив, що тримаю картонну руку скелета. Блискавкою зiскочив я з вiзка i кинувся навтiки. Лише встиг гукнути Бруно й Петеровi:
-- Тiкаймо!
Хлопцi побiгли за мною, i ми сховалися в парку.
-- А де Ервiн? -- перевiвши подих, запитав я.
-- Вiн вискочив iз намету та як дремене! Лише крикнув: "Альфонса вхопила примара!" -- i зник.
Наляканi словами Ервiна, хлопцi збиралися покликати полiцiю, аж тут i я з'явився.
-- Що, натерпiвся? -- запитав Бруно i показав на пiдроблену кiстку, яку я все ще тримав у руцi.
-- Та було, -- буркнув я i шпурнув геть картонну руку i покривало
