Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці - Йон Колфер

— Навряд. Іще один шарлатан белькотів щось не­зрозуміле.

Батлер підвищив голос.

— Перекинутися з ним слівцем?

— Дамо йому спокій. Які новини про «Зірку Фа­улів»?

— Ми отримали електронного листа з маєтку. Формат MPEG.

Артеміс спохмурнів. На телефоні подивитися файли такого формату він не зможе.

Батлер дістав із бардачка портативний комп’ютер.

— Подумав, що вам захочеться подивитися, тож завантажив сюди.

Він передав комп’ютер через плече. Артеміс увімк­нув компактний прилад, розгорнув плаский кольо­ровий екран. Спочатку йому здалося, що акумулятор розрядився, потім хлопець зрозумів, що дивиться на вкрите снігом поле. Біле на білому, лише неясні тіні натякають на западини чи пагорби.

У Артеміса аж шлунок стиснувся від неприємного відчуття. Дивно, як таке маленьке зображення може так стривожити.

Камеру направили вгору, в сіре присмеркове небо. Потім на чорний скрючений предмет удалині. Через маленькі колонки почулося ритмічне рипін­ня — оператор ступав по снігу. Предмет проступив ясніше. То людина сиділа на стільці. Ні, була до ньо­го прив’язана. У склянці Артеміса дзенькнув лід. За­трусилися руки.

На чоловікові було лахміття, явно залишки доро­гого костюма. Обличчя, немов спалахи блискавки, розсікали шрами. Однієї ноги не вистачало. Впізна­ти було дуже важко. Дихання Артеміса стало урив­частим, немов він щойно пробіг марафон.

На шиї у чоловіка висіла табличка. Шматок кар­тону на мотузці. На ньому чорними літерами було нашкрябано: «Здравствуй, сын». Камера на кілька секунд наблизила послання і вимкнулася.

— Це все?

Батлер кивнув.

— Лише чоловік і напис. Більш нічого.

— «Здравствуй, сын», — повторив Артеміс росій­ською, майже без акценту.

Поки батька не було, він трохи підучив мову.

— Перекласти? — спитав Батлер, який теж роз­мовляв російською. Вивчив, коли в кінці вісімдеся­тих провів п’ять років шпигуном. Проте його вимо­ва була не такою вишуканою, як у хлопця.

— Ні, я знаю, що це означає, — відповів Арте­міс. — «Здравствуй, сын». Привіт, сину.

Батлер вирулив на проїжджу частину. Кілька хвилин обидва мовчали. Нарешті дворецький за­питав:

— Думаєте, то він, Артемісе? Той чоловік — ваш батько?

Артеміс перемотав запис, зупинився на обличчі таємничого чоловіка. Торкнувся дисплея, і по екра­ну пробігла райдужна хвиля.

— Здається, так, Батлере. Але якість зображення дуже погана. Не можу бути цілком певним.

Батлер зрозумів, що його юного працедавця за­хлеснули емоції. Він теж утратив родича. На борту «Зірки Фаулів» перебував його дядько, Майор, який у тій нещасливій подорожі супроводжував Артемісового батька. На жаль, тіло Майора знайшли в Перському морзі.

Артеміс швидко себе опанував.

— Я маю із цим розібратися, Батлере.

— Ви знаєте, що буде далі, так?

— Так. Вимагатимуть викуп. Це лише спосіб при­вернути мою увагу. Потрібно перевести в готівку трохи ельфійського золота. Негайно зв’яжись із Ларсом із Цюриха.

Батлер піддав газу і виїхав на швидкісну смугу.

— Артемісе, у цих справах я маю певний досвід.

Артеміс не перебивав. Кар’єра Батлера до наро­дження молодшого Фаула була, м’яко кажучи, різно­манітною.

— Викрадачі намагаються усунути усіх свідків. А потім спробують усунути одне одного, аби не ді­лити викуп.

— Що ти хочеш сказати?

— Хочу сказати, що викуп аж ніяк не гарантує безпеку вашого батька. Якщо той чоловік дійсно є вашим батьком. Цілком можливо, що викрадачі за­беруть гроші, а потім повбивають нас усіх.

Артеміс подивився на екран.

— Ти маєш рацію. Мені потрібен план.

Батлер затамував подих. Він добре пам’ятав остан­ній план. їх обох мало не вбили, а на планеті мало не почалася війна між двома зовсім різними світами. Батлер не з тих, кого легко налякати, але вистачило спалаху Артемісових очей, щоб по спині в нього пробіг холодок.

Транспортний термінал Е1:

Тара, Ірландія

Капітан Холлі Шорт вирішила працювати без пере­рви і подалася на поверхню. Зупинилася лише, щоб підживитися калорійною шоколадкою та енерго-коктейлем, і заскочила в перший же транспортер до тер­мінала в Тарі.

Чиновник у Тарі життя не полегшив. Його дуже роздратувало, що капітан Шорт не лише зажадала окремий транспортер і попросила відмінити всі рей­си, аби поїхати першою, але й лишила транспортер за собою на дорогу назад.

— Чому б вам не перевірити систему ще раз? — процідила Холлі. — Гадаю, авторизацію від Поліцей­ської Плази ви вже отримали.

Злющий гном звірився з маленьким комп’ютером.

— Ні, мем. Нічого ми не отримали.

— Слухайте, пане...

— Комендант Терріл.

— Коменданте Терріл. У мене важливе завдання. Національна безпека. Мені потрібно, щоб ви трима­ли зал прибуття порожнім наступні дві години.

Терріл театрально закотив очі під лоба й удав, що втрачає свідомість:

— Наступні дві години! Чи ви збожеволіли, дамоч­ко? Прибувають три транспортери з Атлантиди! Що я їм скажу? Тури відміняються через якісь таємничі

махінації ЛЕП. Зараз сезон у розпалі! Я не можу отак просто все закрити. В жодному разі!

Холлі знизала плечима.

— Добре. Тож нехай усі ваші туристи побачать двох людей, яких я маю привезти вниз. Матимете за­колот. Гарантую.

— Двох людей? — перепитав голова служби без­пеки. — В терміналі? Ви з глузду з’їхали?

Холлі урвався терпець. І час скінчився.

— Бачите це? — показала вона на значок на шоло­мі. — Я з ЛЕПу. Капітан. І жоден гном не має права ставати мені на перешкоді.

Терріл випрямився на повний зріст, що складав аж цілих сімдесят сантиметрів.

— Так, я про вас чув. Дівчинка-капітан, несповна розуму. Мали халепу минулого року, так? Мої подат­ки пішли на те, щоб усе залагодити.

— Спитайте Центр, бюрократичний дурню.

— Можете називати мене як завгодно, пані. Існу­ють правила, і без підтвердження знизу я не можу нічого зробити. Особливо для легковажної панянки, що створює проблеми.

Рука Холлі потягнулася до електричного кийка.

— Ви добре усвідомлюєте, що робите, так?

— Що? — огризнувся гном.

— Перешкоджаєте офіцерові ЛЕП при виконанні обов’язків.

— Нікому я не перешкоджаю...

— І я маю право усувати всі перешкоди на моєму шляху, якщо вважаю це за потрібне.

— Не погрожуйте мені, пані.

Холлі витягла кийка і професійно його крутонула.

— Я не погрожую. Просто повідомляю. Якщо продовжуватимете перешкоджати мені, я усуну пе­решкоду, тобто вас, і звернуся до іншого чиновника.

— Не насмілитеся.

Холлі усміхнулася.

— Я ж дівчинка-капітан, несповна розуму. Пам’я­таєте?

Гном замислився. Навряд чи офіцер огріє його кийком. Та хтозна, чого можна очікувати від баби?

— Гаразд, — погодився він і роздрукував доку­мент. — Ось вам віза на двадцять чотири години. Але якщо ви через