Загадка старого клоуна - Всеволод Зіновійович Нестайко
Але ми були невблаганнi. Ми добре знали йому цiну.
Тодi, щоб помститися, Слимаков вдався до одвертої пiдлостi.
Я в класi був найменший i найбiднiший. А раз найбiднiший, значить, найбiльш беззахисний.
Зустрiвши мене якось сам на сам, Слимаков зло примружився i сказав:
— От скажу, що це ти кинув чорнильницю… I тебе виженуть з гiмназiї з вовчим бiлетом. От скажу!
Я похолов. Сiм'я наша жила сутужно. Щоб пiдробити, батько брав роботу додому. Всi надiї покладалися на моє майбутнє, на те, що я вивчусь i, як казав батько, "стану людиною".
Звiсно, якщо Слимаков пiде до попечителя i скаже, йому повiрять. Попечителю головне, щоб знайшовся винуватець, щоб було кого покарати. I мене виженуть. Нiякий директор не зможе мене захистити.
Слимаков вiдчув мiй страх i злорадно всмiхнувся.
— Тож-то… Так от, принось завтра Шерлока Холмса, може, й не скажу.
Так почався його пiдлий шантаж. Я приносив йому книжки, цукерки, перебивнi картинки, пера, ножики й таке iнше. Але найчастiше вiн вимагав вiд мене отi серiї "сищицької" лiтератури, якi я змушений був купувати для нього на базарi. Менi дедалi важче було це робити. Грошей не вистачало. Я вже давно не снiдав, витрачаючи на «сищикiв» усе, що мама давала менi на снiданки. Але цього виявилося мало.
Слимаков, прочитавши чергову серiю, одразу ж перепродував її комусь iз гiмназистiв. I вимагав нової.
Наближалися канiкули.
Слимаков уже третiй день вимагає вiд мене нового Нiка Картера, але я щоразу чимось вiдмагався — у мене зовсiм не було грошей (навiть на снiданки у цi днi мама не давала, бо ми сидiли без копiйки).
Слимаков сердився i нарештi не витримав.
— Усе! — просичав вiн. — Щоб сьогоднi о п'ятiй принiс до "дерева смертi". Якщо не принесеш — усе!
Начитавшись «сищицьких» книжок, Слимаков дуже полюбляв страшнi таємницi й завжди призначав менi побачення у вiдлюдних куточках Ботанiчного саду, яким давав страховиннi назви. Вiн тримав у секретi нашi стосунки i не хотiв, щоб хтось бачив, як я давав йому книжки, якi вiн потiм продавав.
Я був у вiдчаї. Де менi дiстати грошi до п'яти годин?… Де дiстати?
I я одважився на вiдчайдушний крок. Я вирiшив продати на базарi свого улюбленого паяца — iграшку, яку подарувала менi колись бабуся на день народження.
В яскравому атласному костюмi, з бiлим комiром-жабо, паяц виглядав дуже ефектно. Я страшенно любив i берiг його. Але в мене не було виходу. Я мусив будь-що вiдкупитися вiд пiдлого Слимакова.
Дома я попрощався з паяцом, поклав його у ранець i пiшов на базар. I от… — Чак якось дивно усмiхнувся. — А втiм… Мабуть, краще один раз побачити, нiж сто разiв почути. Правда?
— Правда, — не задумуючись, вiдповiв я.
— Ти не заперечуєш, щоб ми з тобою перенеслися на сiмдесят рокiв назад?
— Що? — не зрозумiв я. — Перенеслися? Як?
— Ну… — Чак на хвилину затнувся. — Ну… прокрутили, так би мовити, часовий вимiр у зворотному напрямку…
У мене похололо всерединi. Менi раптом стало страшно. Що вiн каже? Може, вiн психiчно хворий? В нас у селi був колись один такий… Зупинить на вулицi. "О! — каже. — Учора з Александром Македонським бачився, з iмператором. Передай, сказав, односельцям, щоб тебе не кривдили, все давали, що попросиш. Бо приїду на Буцефалi, усiм голови поскручую. О!" Може, й Чак такий.
— Нi! Нi! — засмiявся Чак, прочитавши мої думки. — Не бiйся. Я не божевiльний i кидатися на тебе не буду. Але… От що таке час? Ти задумувався?
— …"Час — не хата, на мiсцi не стоїть", — так каже мiй дiд Грицько.
— То вiн правильно каже. Але час, як тобi вiдомо, є теперiшнiй, минулий i майбутнiй. I межа, що вiддiляє теперiшнiй час вiд майбутнього i минулого часу, дуже миттєва. От щойно ти йшов сюди, щоб зустрiтися зi мною. Зустрiч наша була для тебе часом майбутнiм. Ми зустрiлися. Якусь мить наша зустрiч була часом теперiшнiм. I одразу ж стала часом минулим. Ми почали розмову i про зустрiч можемо тепер тiльки згадувати. Так само, як час, що був сiмдесят рокiв тому. I тисячу рокiв тому. I двi тисячi. Все воно в одному часовому вимiрi. I мить, яка минула щойно, i мить, що була сiмдесят рокiв тому. Обидвi вони здатнi ожити завдяки чарiвному феномену людського мозку — пам'ятi й уявi… А про гiпноз ти чув коли-небудь?
— Чув! — не дуже впевнено сказав я. — Це коли людину гiпнотизують i… вона робить не те, що хоче.
— Ну, не зовсiм так, але… Можна людинi навiяти уявлення i про обставини, в яких вона нiколи не була, i про час, в якому вона нiколи не жила. I людина буде дiяти, мислити, переживати так, наче все навiяне вiдбувається з нею насправдi. Людина одна-єдина серед живих iстот здатна переживати уявне, як дiйсне, а минуле й майбутнє, як сучасне. Так говорить наука психологiя. Отже, ти не бiйся, нiчого страшного не станеться. Просто зараз ми з тобою перенесемося на сiмдесят рокiв назад, у Київ 1912 року. Мушу тебе попередити: ти мене одразу можеш не впiзнати, бо я стану дванадцятирiчним хлопчиком, таким, як ти зараз. Тобто таким, яким я був тодi. Щоб ти не сплутав мене нi з ким, я спершу триматиму тебе за руку. А потiм вiдпущу. I ще хочу попередити тебе, щоб ти не розгубився. При людях я не зможу з тобою говорити. Справа в тому, що ти будеш невидимий для людей. Адже ти не жив тодi, розумiєш? Крiм мене, нiхто тебе не бачитиме i нiхто не почує твого голосу. Як би ти не кричав.
Менi стало моторошно, але й страшенно цiкаво водночас. Оце пригода! Невидимкою потрапити в Київ 1912 року.
Чак узяв мене за руку своєю теплою, сухою i якоюсь невагомою рукою.
— Не бiйся, Стьопо! Тобi зовсiм нiчого не загрожує. Що б не вiдбувалося, якi б небезпеки не траплялися, вони тебе абсолютно не торкатимуться. Адже тебе тодi не було. Ти будеш тiльки свiдком. Розумiєш?
— Р-розумiю, — сказав я, не дуже, правда, уявляючи, як це все буде.
— Ти не вiдчуватимеш пi холоду, нi тепла, нi голоду, нi болю — нiчого. Ти зможеш легко злiтати в повiтря, мчати з будь-якою швидкiстю, не знаючи втоми, прослизати у найменшi шпарки. Адже тебе тодi не було. I тiльки в тому разi, якщо ти раптом захочеш втрутитися в подiї i втрутишся, зробиш щось активне, ти
