Мільйон і один день канікул - Євген Серафимович Велтистов

— А ви образили гідність короля, — скривджено мовив дивний чоловік. — Вуса моїх гвардійців — нікчемна трава у порівнянні з королівськими!

— Не обізнаний з правилами вашого королівства, — посміхнувся капітан.

— Я дуже поспішаю, — войовничо вів далі Мишук. — І вимагаю, щоб корабель прибув вчасно!

— Зважимо на ваше прохання.

— І, нарешті, найважливіше, заради чого я прийшов до вас, — таємниче повідомив король. — Я знаю, в кого Куля. Ще недавно я тримав її в руках…

Тут король згадав про свою ганебну втечу, і йому стало кисло в роті. Він дістав з кишені прозоре яблуко, витер його хусточкою.

— Невже Куля? — вигукнув Пап.

— З мого саду, — пояснив король і, хрумкнувши, надкусив яблуко. — З острова Тутика.

— Смачного вам, — побажав штурман.

— Дякую. — Король обтер хусточкою губи. — Так от, викрадач — залізний рицар.

Пап і капітан перезирнулися.

— Не вірите? — образився його величність.

— Як у вас опинилася Куля? — спитав капітан.

— її подарували мені юні друзі. — Король зітхнув. — Спершу все було жартом, просто грою… Я вирішив перехитрувати дітей і повернути Кулю без усякого галасу. Розумієте?

— Так.

— Аж тут втрутився отой залізний чоловік… Чесне королівське, він тут!

— Покажіть нам загадкового пасажира, — сказав Вегов.

В історичному залі король вказав пальцем на залізну постать у темному кутку:

— Це він.

Вегов підступив до залізного рицаря, клацнув пальцем по металу. Рицар не поворухнувся.

— Обладунок середньовічного рицаря, — пояснив капітан. — Будь ласка, гляньте, товаришу король.

І відкинув забороло.

— Але ж зовсім недавно він погрожував мені… — Король покосився на порожнє забороло. — Ой хитруни! — вигукнув він, ляснувши себе по лобі.

Нараз король відскочив, змахнувши вусами.

Усередині залізного обладунку щось глухо загуло. Рицар ніби ожив.

Гойднулася на стінах зброя, ворухнулися фігури на картинах, вродливі обличчя статуй освітилися вогнем, беззвучно виплюнули полум’я маленькі гармати…

І знову усе завмерло.

Але то вже був не звичайний зал корабля. Немовби розпливлися стіни “Вікторії”, і не темрява космосу, а земна зелень, небесна блакить оточували капітана та його супутників.

Капітан побачив безкрає поле і дивовижні, схожі на незграбних бабок, машини. Розметавши крила, тягнучи за собою хвіст, бабка ковзнула по траві, ривком, із зусиллям одірвалася від землі, шугнула в повітря… Услід за бабкою інші машини, що чимось віддалено нагадували “Вікторію” — довгоносі, з загнутими назад крилами, — штурмували небо… Аж ось злетів файєрверк ракет…

В ту саму мить штурман побачив море й старовинні галери. Галери пливли по хвилях, змахуючи дерев’яними веслами, а якийсь чоловік, стоячи на палубі, вдивлявся у нічне небо, визначаючи шлях по зірках.

Король здивовано вигукнув:

— Тутик! Мій Тутик!

Він упізнав пальми й хатини, полум’я вогнищ, і танці під дріб барабана. Первісно-прекрасний, знайомий із дідівських пісень стародавній Тутик, коли там ще поважали королівську владу, несподівано опинився поряд, за кілька кроків — тільки руку простягни! І король простяг руку, ступив крок і пересвідчився, що чудес у космосі не буває: острів щез.

— Що це було, Платоне Овсійовичу? — спитак Пап.

— Карлик, — кинув на ходу капітан, — його витівка. Тепер я знаю напевно: чорна діра зовсім поряд.

— Чорна діра? — пробурмотів король. — Звідки вона взялася на нашому шляху, капітане?

Капітан здивовано глянув на дивного пасажира: невже він знає про властивості незвичайного астрономічного тіла?

— А ми часом не летимо в пекло? — спитав король.

— Зараз з’ясуємо.

— Але, сподіваюся, зустріч з “Альфою” не відміняється?

— Капітан “Альфи” поки що не повідомив свого рішення.

— Я мушу пояснити! — схвильовано мовив король.

І він розповів про все, що сталося з Кулею Шляху.

— Хто знав, що все так по-дурному закінчиться. — Король розвів руками.

Вислухавши його розповідь, капітан запитально глянув на штурмана. Той спалахнув, промимрив: “Зараз з’ясую…” — І кинувся геть із залу.

— Піду складати речі, — заквапився Мишук. — Сповістіть, будь ласка, що вирішить “Альфа”. Для мене це зараз важливіше за Тутик.

На дверях королівської каюти не було звичної таблички: “ЙогоВеличність…”

Король розгнівався. Рвучко розчинив двері.

Посеред каюти в м’якому кріслі лежали його вуса.

Король обмацав обличчя: вуса були на місці. А чиї ж тоді вуса в кріслі?

— До-озвольте! — гнівно озвався король. — Хто ви такий і що робите в моїй каюті?

Вуса зметнулися над кріслом, і король побачив свого двійника. Замість відповіді двійник простяг свою табличку, яку він, очевидно, зняв із дверей і встиг швидко підробити.

“Його Величність Король Мишук Передпередостанній” — оповіщав напис. Далі була та сама адреса в Тихому океані.

Його передостанність розгубився.

— Але ж це я король Тутика, — сказав він, уп’явшись поглядом у табличку.

— І я король Тутика, — вторував його голосом двійник.

— Передостанній, — уточнив король, звично підпушуючи вуса.

— А я — передпередостанній, — двійник точно повторив жест.

Той жест дуже збентежив його передостанність. Він уважно оглянув суперника: мундир, ордени, єдині в світі вуса — жодного сумніву в тому, що випадковий незнайомий може претендувати на Тутик; зовнішність короля добре знайома всім мешканцям острова.

— Де стоїть ваш палац? — спитав справдешній король.

— На найвищому горбі, — поквапно одказав лжекороль. — Парадним входом — на гавань, чорним — на хижки.

— Скільки в палаці кімнат?

— Сорок.

— Скільки у вас слуг?

— П’ять.