Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

Гурма бачила, як професор, — він височів акурат над хлопцем, — замахав руками ще відчайдушніше. Полум’я дедалі ближчало. Відвага молодого учня не викликала жодних сумнівів, та коли йому забракне моторності, як він, так і його навчитель, напевняка загинуть!

Маріс замружилася. Ні, краще не дивитись! Та за мить розлягся радісний гамір, вона розплющила очі й побачила, як Квінт перемахнув через балюстраду.

— Хвала Небові, — вдячно пробуркотіла Маріс. Юнка напружено вдивлялася крізь дим. — А де ж мій батько?

Вона обнишпорила очима весь Горішній парапет, але за Лініусом і слід загув. Мабуть, відступив назад, чимдалі від краю, і зник з очей.

Ту ж мить пролунав тріск, щось грюкнуло, і здоровенний трикутний шмат палахкотючого дерева і відколотого мурування відпав від горішньої частини палацу. Щойно він гримнув на землю, як із виламу бухнуло сліпуче полум’я зі струменем густого чорного диму і заслало парапет.

Кілька секунд Маріс сліпо дивилася вгору. А коли дим розвіявся, розшаліле серце завмерло. Квінт пропав також.

— Усе гаразд, професоре, — лагідно озвався Квінт. — Але часу в нас обмаль. Підійдіть-но сюди, я обв’яжу вас линвою за пояс. Ми вмент… — Він замовк. — Професоре? — гукнув він. — Професоре, назад!

Не кажучи ні слова, Лініус став звертати за вежу. Квінт ковтнув давкий клубок у горлі. Жар від вогню був нестерпний — він обпалював обличчя і водночас проймав холодом до кісток. Напруга, відчута під час сходження на верх великого палацу, здавалася абищицею проти жаху, який огорнув хлопця тепер.

Квінт зирнув із-за балюстради на землю. Далеко внизу йому видно було Маріс: дівчина не зводила з нього очей. Ні, він її не підведе. Тільки не тепер.

— Професоре! — гукнув хлопець. — Заждіть!

Ту ж мить пролунав оглушливий вибух. Квінт пригнувся, ухиляючись від вогненних уламків. Повітря сповнилося густим їдким димом. Сльозилися очі, дерло у горлі. Він хитаючись поплентався до вежі.

— Професоре! — прохрипів він. — Професоре, будь ласка, заждіть!

Коли дим розійшовся, Квінт побачив Лініуса. Той стояв, спершись об стіну вежі, нечулий до всього круг себе.

— Професоре, ви повинні слухатись мене, — сказав Квінт, утираючи з очей пекучі сльози. — Треба негайно звідси забиратися.

Але вимогливий хлопців голос залишив Лініуса байдужим.

— Уже? — кинув Академік. — Але ж ти щойно піднявся. Хлопче мій, сядь і бодай одведи дух.

— Зрозумійте, — наполягав Квінт, — палац може завалитися першої-ліпшої хвилини.

Професор похитав головою.

— Ну ж бо, Квінте, — підохочував він. — Дай спочити своїм ногам і погрійся біля багаття цього холодного вечора. — Він сягнув до полум’я і театрально затер долоні. — Ба! Але ж цей вогонь! Я чую страх, Квінте. Полум’я сповнює тебе жахом, чи не так?

Квінт здригнувся усім тілом і відвернувся. Мелькнув професорів язик, жадібно лижучи повітря.

Бідолашний Лініус, розпачливо подумав Квінт. Після стількох тяжких переживань ця пожежа, либонь, остаточно довела його до краю. Відчуваючи, як у грудях шалено калатає серце, він обернувся, аби заспокоїти свого навчителя.

— Вас наче підмінили, професоре. Але все буде гаразд. Я обіцяю…

Проте коли їхні очі зустрілися, хлопця так вразив професорів вираз, його пронизливий, мало не кровожерний погляд, — аж йому сперло дух. Щелепа Квінтові одвисла: він побачив, як професорів язик лизнув повітря.

Примітив він і ще дещо. У мерехтливому світлі яскраво зблисла Велика печатка Найвищої санктафракської канцелярії!

— Ні! — задихнувся Квінт. — Не може цього бути.

Унизу, на майданчику, перед палахким Палацом тіней, атмосфера одмінилася. Відколи Найвищого Академіка та його учня бачили востаннє, здавалося, минула ціла вічність, і що більше вогнистих уламків падало згори на землю, то менша ставала надія на їхнє щасливе повернення.

Тривогу посилювало й те, що пориви вітру відносили палаючі шматки будівельних матеріалів до сусідніх будинків, ба, навіть до ще дальших.

Уже поповзли чутки, ніби почали займатися Школа Світлознавства і Темрявознавства та Вежа Дощознавців — ще одна пожежа спалахнула на даху Ратуші. Жоден небознавець надто не шкодував за Палацом тіней, згори донизу охопленим полум’ям, натомість думка, що небезпека може загрожувати їхнім власним коледжам та академіям, посіяла паніку в їхніх лавах.

Група дощознавців — учнів та підручних — зі сполотнілими обличчями, лопочучи мантіями, поспішилася назад до Коледжу Дощознавства. Заступник декана Школи Світлознавства і Темрявознавства шастав туди-сюди, мов очманілий лісовий когут. Тим часом на затиллі майданчика тьма-тьмуща учнів-хмароглядів та добровольців усіх мастей, вишикувавшись довгим ланцюжком перед Коледжем Хмар, хапливо передавали з рук у руки відра з водою, які мандрували вгору по сходах, через усі двадцять прогонів, на самий дах, де ще один гурт помічників негайно виливав їх, гасячи чергову іскру, що заблукала з палаючої будівлі напроти, загрожуючи пожежею.

Вчені, служки та охоронці кидалися врозтіч із майданчика, полишаючи Палац тіней напризволяще, і повітря знову повнилося їхнім галасом.

— Нам ніколи цяцькатися з цією старою руїною!

— Треба захищати власні будинки!

— Нехай палац спопеліє. Туди йому й дорога!

Лише Маріс не зрушила з місця серед цієї веремії. Вона не зводила очей з Горішнього парапету.

— Борони їх Небо, — шепотіла вона сумно. — Хай вони вийдуть сухими з води.

Хоч як вона вдивлялася в димуче полум’я високо над своєю головою, їй не щастило викрити й сліду батька чи Квінта. Дівчину огорнув крижаний жах.

— О, Квінте, — мурмотіла вона. — Що ти наробив? Я…

Зненацька з горішнього сходового помістка палацу долетіли звуки якоїсь шамотні. Тривожні голоси. Клацання засувки. Скрегіт ключа в замку…