Зорчина пісня - Жанна Олександрівна Браун

Машина мчала у селище степовою дорогою, підстрибуючи на вибоїнах. Люди в машині мовчали. Зорка теж мовчала й дивилася у вікно.

Скільки око сягає — шовковистий весняний степ. Колишеться за вітром ковила. Перекочуються по степу хвилі. Виграють різноманітними барвами. То сіро-зелені, то зеленаво-сині... А серед ковили маки. Немовби ввесь степ пообтикано червоними прапорцями. Що далі, то густіше прапорців, а біля самого обрію неначе ввесь степ червоним вогнем палахкотить.

«Тільки-но приїдемо, нарву Сашкові маків,— подумала Зорка.— Ото зрадіє він, коли про все дізнається... І Коля-Ваня, як одужає, теж зрадіє».

У селище приїхали несподівано швидко. Так швидко, що Зорку аж подив узяв. А вона ж ішла цілу ніч!

Біля воріт дитбудинку водій загальмував. Діти обступили машину, пильно розглядаючи поважну Зорку в сірій пухнастій хустці.

— Ото дає! — мовив Генько.— Вірванна тебе всю піч шукала... А вранці прийшов якийсь дід, сказав, що ти до нього приходила.

— Дідусь Токатай? — здивувалася Зорка.

— Атож! — підхопила всюдисуща Галка.— Вони з Вірванною біля школи довго розмовляли, а потім дід сходив по підводу, й вони поїхали в місто.

— Тихіше, ви! — миттю подала знак Анка.— Крага!

У глибині подвір'я з'явився Кузьмін. Побачивши голову виконкому й начальника міліції, Кузьмін ще здалеку привітно став усміхатися і заквапився до них. Високий, засмаглий, із значками, що виблискували на грудях, у начищених рипучих крагах. Шкутильгав він сьогодні дужче, ніж звичайно, спираючись на сучкувату різьблену палицю.

Іван Спиридонович нерухомо стояв біля машини і, схиливши голову, спідлоба дивився на Кузьміна.

Поруч з головою виконкому, розставивши ноги, стояв, засунувши руки в кишені, начальник міліції.

Що ближче підходив Кузьмін, то більше втрачало його лице привітний вираз, що змінювався відвертою розгубленістю. Він помітно зблід.

— Доброго ранку, Іване Спиридоновичу, — привітався Кузьмін тремтячим голосом.

— Здрастуйте, Степане Федоровичу,— несподівано ввічливо, навіть привітно відповів Іван Спиридонович.

Зорка з тривогою глянула на голову виконкому.

«Що ж це? Адже так вітаються лише з добрими людьми...»

— Прошу до мого кабінету, — веселіючи, сказав Кузьмін і широким порухом господаря показав у бік директорської.— діти, йдіть у своїх справах.

— Зараз підуть,— зупинив Іван Спиридонович і, обвівши очима насторожених дітей, запитав усміхаючись: — Ну, зміна, як живемо? Ростемо, їмо, дихаємо? Чому очі сумні?

— Ростемо, їмо, дихаємо,— ввічливо, у тон голові викопному, відповіла Наталя.

І раптом Галка голосно сказала:

— Погано живемо!

Іван Спиридонович перестав усміхатися.

— Що ж, діти, зараз усім трудно. Війна. Доведеться потерпіти до перемоги. Але, може, у вас щось особливе сталося? Тоді розкажіть.

— А хіба Зорка нічого вам не розказала? — недовірливо запитала Галка.

— Тому я й приїхав,— Іван Спиридонович відійшов убік, сів на колоду коло паркана.

— А Коля... Микола Іванович коли до нас повернеться? — поспитала Анка.

— Скоро, тепер уже дуже скоро,— Іван Спиридонович жестом руки запросив дітей: — Сідайте, поговоримо. Зорка мені все розказала, але я хотів би ще й вас послухати.

Кузьмін глибоко зітхнув і, опустивши голову, почвалав до будинку. Слідом за ним не кваплячись важко покрокував начальник міліції.

— А Щука ще казала, що нам ніхто не повірить,— мовила Зорка, вмощуючись на колоду поруч з головою виконкому.— «Кому ці безрідні потрібні?»

— А ти сама як гадала? — запитав Іван Спиридонович.

— А я не гадала. Я просто знала, та й годі. Навіщо б тоді я до вас пішла? — відповіла Зорка, дивлячись услід Кузьміну.

Саман — солома, спресована з кізяком.

Мазар (арабськ.) — поширене в Середній Азії і на Близькому Сході найменування мавзолеїв поважних осіб.