Республіка Шкід - Григорій Георгійович Білих

Товариші лягли на скаті, впершись ногами в краї водостічного жолоба і заклавши руки за голову… Льонька закурив. Хвилин п'ять лежали мовчки, не ворушачись. Лагідно всміхались і, мов котенята, мружилися на сонці.

— Гарно, — мрійливо прошепотів Сашко. — Гарно. Так би й лежав і не вставав.

— Ну ні, — відповів Пантелєєв, — я б не погодився весь час лежати. В такий день побешкетувати хочеться — руки розім'яти…

Він раптом випростався і, нагнувшись до Сашка, вдарив його широкою долонею по животу. Сашко завищав, закрутився як дзига і, схопивши Пантелєєва за шию, повалив його на себе.

Рівні сили однолітків примусили їх хвилин десять боротися за першість. Нарешті Пильников переміг. Стрибаючи біля Пантелєєва, який лежав на лопатках, він кричав:

— Здорово! За один хавтайм поклав чемпіона світу.

Пантелєєв усміхався широкою калмицькою усмішкою і хрипів:

— Нечесно. На шию надавив, а то б…

Лежати вже не хотілося. Сашкова меланхолійність зійшла нанівець, і він уже танцював гопака на благенькій покрівлі флігеля.

Під йогу йому попався камінь. Сашко схопив його і, розмахнувшись, шпурнув у небо. Гострий камінь свистячи пролетів параболою, зник з очей і впав десь далеко на чужому подвір'ї.

— Смаковито! — вигукнув Льонька й заходився собі шукати камінь, щоб не вдарити лицем у болото. Каменя на даху не було, і Льонька поліз через слухове вікно на горище. За хвилину він повернувся з повним подолом червоного цегляного щебеню.

— Ану?! — Чорна точка злетіла вгору й погасла. За нею друга…

— Так кидатися нецікаво, — сказав Сашко. — Треба знайти якусь ціль.

Він підійшов до краю даху й зазирнув униз.

Внизу, у вузькому проході між двома стінами, була помийна яма. Паралельно флігелю витягнувся одноповерховий будинок пральні.

Сонце ламало проміння об високий флігель і золотило верхні рами вікон.

Сашко хвилину посидів навпочіпки, як зачарований, дивлячись на блискучі шибки, потім простягнув руку, взяв камінь і, не сходячи з місця, кинув у скло.

Скло тріснуло, задзвеніло й розсипалося тисячами маленьких брильянтиків.

Сашко підняв голову. Льонька стояв біля нього і, не зводячи очей, мовчки дивився на зяючий осколок свіжої пробоїни. Потім він узяв камінь, націлився і вибив рештки скла з верхньої рами.

… Кидали довго, ні на хвилину не зупинились, бігали на горище по свіжий запас щебеню, кидали цілі цеглини. Коли у вікнах пральні не лишилося жодної шибки, товариші перезирнулися.

— Ну, як? — по-дурному спитав Льонька.

— Дурень! — буркнув Сашко, заглядаючи вниз.

Сонце, як і раніше, всміхалося широкою привітною усмішкою, в повітрі грала весна, але на даху чогось стало незатишно; вже не хотілося валятися на скаті й притулятися щокою до плюшу.

— Давай униз, — сказав Пильников.

Коли вони спускалися похмурими сходами, Льонька вилаявся і сказав:

— Наплювати… Не дізнаються… Ніхто не бачив.

Сашко нічого не відповів, тільки зітхнув. Ніким не помічені, вони вийшли на подвір'я. Малеча все ще грала в гилку. Сірий м'яч, відлітаючи від плоскої дошки, стрибав у повітрі. Еланлюм сиділа на колоді і, відклавши книгу, мрійливо розглядала баранчикову хмарку на синьому небі. Льонька й Сашко підійшли до неї і, попросивши дозволу, сіли поруч на пахучий стос дров.

— Де ви були? — гостро оглянувши вихованців, спитала Елла.

Льонька перезирнувся з Сашком і відповів:

— У класі, Елло Андріївно.

— У класі? Що ж ви там робили?

— Єльховський куряву витирав. Він черговий, а я… — Льонька раптом удавано зніяковів.

— А ти що?

— А я… я, Елло Андріївно, зараз над перекладом з Гейне працюю…

Еланлюм здивовано підвела очі, потім усміхнулася.

— Правда? Гейне перекладаєш? Молодець. Ну що ж, виходить?

Пантелєєв забрехався.

— Дуже добре виходить. Я вже сто двадцять рядків переклав.

Він відчував, що Сашко дивиться на нього й робить якісь знаки очима, але обернутися не міг.

— Я взагалі німецькою мовою дуже цікавлюся, — правив він далі. — Просто, ви знаєте, якось… дуже люблю німецьку.

Вестфальське обличчя Еланлюм розцвіло.

— Я й з Гете переклади роблю, Елло Андріївно.

Для Еланлюм цього було досить.

— Ти повинен показати мені всі ці переклади. І чому, взагалі, ти раніше не показував їх мені?

Льоньці одразу ж розхотілося патякати… Він раптом ні з того ні з сього насторожився і, пробурмотівши: «Здається, Япончик кличе», — швиденько пішов з двору.

За ним подався і Сашко.

Коли вони піднімалися по сходах у Шкіду, Сашко спитав:

— Навіщо ти брехав про всяких Гейне і Гете? І звідки ти викопаєш переклади?

Льонька не знав, навіщо він брехав, і не знав, звідки виконає переклади.

— Скажу, що спалив, — заспокоїв він сламника.

У класі нікого не було, крім Япончика і Кібчика. Вони ходили в Катерингоф купатися. Прийшли мокрі і веселі. Тепер приятелі сиділи за партою і про щось розмовляли. Япончик, як звичайно, шморгав носом і розмахував руками, а Кібчик заперечував без гарячності, але різко й крикливо.

— Ти погано знаєш німецьку мову, тому не можеш судити! — кричав Япончик.

— І все-таки повторюю: Гейне не піддається перекладу, — верещав Фінкельштейн.

Сашко і Льонька прислухались. І тут говорять про Гейне.

— Хочеш, доведу, що можна перекласти Гейне так, що переклад буде не гірший за оригінал? — оголосив Японець.

Пантелєєв зірвався з місця і підскочив до нього.

— Не вдасться, — закричав він, — не вдасться тобі перекласти сто рядків Гейне й трошки Гете.

Японець здивовано подивився на нього і, шморгнувши носом, відповів:

— На піддрочку не йду.

— Ну, любий… Сота… — заблагав «нальотчик».

Він розповів товаришеві про те, як забрехався перед Еланлюм, і про те, як важливо для нього виплутатися з цього неприємного становища.

Япошка побурів.

— Гаразд, — сказав він, — виплутаємося. Перекладу… Для мене це — дрібниця.

Пантелєєву знову почало всміхатися сонце, він знову почув вуличний гамір і. відчув весну. Разом з ним розцвів і Сашко.

Згодом у компанії Горобця і Голого Пана вони ходили в Катерингоф, купалися, дивились на каруселі, штовхалися в шумному, веселому натовпі гуляючих і прийшли до школи прямо на вечірній чай.

Про пригоду на даху згадали тільки тоді, коли вже вкладалися спати. Розшнуровуючи черевики, Льонька нагнувся до Пильникова і прошепотів:

— А шибки?..

Сашко відповісти не встиг. Черговий халдей Костець громовими розкотами свого лев'ячого голосу розбудив усю спальню:

— Пантелєєв, не заважай спати товаришам!

Коли Костець, постукуючи паличкою, пішов у другу спальню, Сашко висунувся з-під ковдри й прохрипів:

— Дурниця.

♦

На другий день погода змінилася. Вночі пройшла гроза, ранок був райдужний, і сонце затягли блідо-сірі хмари. Але відчувалася весна.

Пильников і Пантелєєв прокинулись у прекрасному