Республіка Шкід - Григорій Георгійович Білих
— Нарешті ми — дорослі.
— Дайош зачіску!
Проте незабаром нещасне волосся завдало нового лиха. Часто на уроці, розв'язуючи важку задачу, шкідець за звичкою ліз п'ятірнею в потилицю, внаслідок чого голова перетворювалася на реп'ях, а халдей негайно робив зауваження за недбалий догляд за зачіскою. Старші опинилися між двох вогнів. Позбутися волосся — позбутися подруги, залишити волосся — нажити безліч зауважень.
Але недарма є російське прислів'я, що, мовляв, злидні на вигадки хитрі. Дзе дав республіці винахід, який забезпечив ідеальний проділ, що не розсипався. Винахід цей демонструвався одного разу вранці в умивальні.
— Спосіб надзвичайно простий і легкий, — казав Джапарідзе, стоячи перед натовпом хлопців, які уважно слухали його. Потім він підійшов до умивальника і, немов фокусник, почав пояснювати винахід наочно, роблячи дослід над власною головою.
— Так от. Я змочую своє волосся звичайною сирою водою без будь-яких домішок.
Він зачерпнув води з-під крана і облив голову.
— Потім гребінцем я розчісую волосся, — пояснював він далі, роблячи те, про що казав. — А тепер настає головне. Проділ готовий, але зачіску треба закріпити. Для цього ми беремо звичайно сухе мило й проводимо ним по проділу в напрямку зачосу, щоб не збити зачіски. За п'ять хвилин мило засохне, й ваш проділ ніколи не розсиплеться.
Кожен випробував винахід на собі, і всі лишилися задоволені. Правда, була деяка незручність. Від мила волосся злипалося, на ньому утворювалася міцна кора, і лихо чому, хто, відчуваючи, як свербить потилиця, пробував почухатися. Рука його не могла проникнути до потрібного місця. Кора заважала. Перевага ж була в тому, що зроблена один раз зачіска трималася цілий день і, крім того, надавала волоссю особливого, блискучого вигляду.
Шкіда заблищала новими проділами, і знов усі тривоги було забуто. А під вікнами на теплих і запилених тротуарах знову ніжно заворкували парочки голубків.
Але винаходу Дзе не дали ходу. Хтось розповів про це Вікмиксорові, а той обачливо надумав порадитися з лікарем. Лікар і погубив усе.
— Від таких зачісок біда. Воші розводяться. Забороніть їм це робити, а то вся школа завошивіє.
Цього було цілком досить, щоб на другий день привілейованих старших перукар без розбору підстриг під «нульовий». Разом з волоссям зникла й любов. Ніхто не пішов увечері на побачення з дівчатами, і ті, прождавши марно, пішли собі.
Республіка Шкід провела весну, сонце вже пригрівало по-літньому, і у хлопців виникли інші інтереси.
Оскільки на літо школа цього разу лишилась у місті, треба було шукати курорт, і його після недовгих шукань знайшли в Катерингофському парку на березі невеликого ставка, біля старого Катерининського палацу. Сюди полинули тепер усі помисли шкідців: до води, до зелені, до футболу, і тут за безперервною біганиною поступово забувалися теплі білі весняні ночі, ніжні слова і перші хлопчачі поцілунки.
На зміну любові прийшов футбольний м'яч, і тільки Джапарідзе коли-не-коли та й згадував з сумом про блакитнооку блондинку з сусіднього дитбудинку, і навіть, мабуть, не так про неї, як про втрачену свою готовальню, новеньку готовальню з оксамитовим нутром і рівненько укладеними блискучими циркулями.
Тільки Дзе сумно згадував весну…
КРОКОДИЛ
Племінник Айвазовського. — Крррокодил. — Олівці. — «Крити». — Підступний толстовець. — Плюс на мінус = 0. — Індульгенції.
Він увійшов до канцелярії, зняв побляклий від часу фетровий капелюх, поправив зав'язаний на шиї бантом шарф і відрекомендувався:
— Сергій Петрович Айвазовський, племінник свого дядька Айвазовського — того самого, що «Дев'ятий вал» намалював і взагалі…
Прийшов просити місця. Довге безробіття пошарпало нерви, змучило голодом, холодом і тугою неробства… Айвазовський надумав звернутися в дефективний дитбудинок.
Вікмиксор прочитав рекомендацію губвно і, читаючи, побіжно оглянув Айвазовського.
Він був досить високий, широкий у плечах, а гордовите, з задертим носом обличчя примушувало припускати, що в нього твердий і сильний характер.
— Добре, — сказав Вікмиксор. — Я прийму вас штатним вихователем, але, крім того, нам потрібен викладач малювання… Ви могли б?..
— Я племінник Айвазовського, — гордо відповів той. — А крім того, я закінчив Академію художеств. Я…
— Чудово, — обірвав завшколою. — Вас зараховано в штат. Завтра ви чергуєте з другої години дня. Сподіваюся, ви зумієте підійти до вихованців.
— О! — вигукнув Айвазовський. — Це я зумію… У мене є досвід… Я…
Схоже було, що він хотів додати — «племінник Айвазовсього», але не сказав цього, не встиг: у коридорі задзеленчав дзвоник, сповіщаючи про кінець уроку, і канцелярію заповнили педагоги та вихователі.
Айвазовський пом'яв капелюх, подивився на Вікмиксора, що розмовляв э іншими, хотів було подати руку, потім роздумав і, сказавши: «До завтра», — вийшов з канцелярії, поблискуючи визолоченим пенсне на задертому вгору носі.
На другий день після уроків до класу четвертого відділення зайшов Вікмиксор у супроводі Айвазовського.
Вихованці встали.
— Хлопці, — промовив Вікмиксор, — це ваш повий вихователь… Художник. Дуже гарна людина… Сподіваюсь, ви зійдетесь із ним…
Коли Вікмиксор вийшов з класу, хлопці обступили нового вихователя.
Той, у свою чергу, стиснувши під пахвою портфель, розглядав через пенсне своїх нових вихованців. У класі він чомусь одразу викликав смішливий настрій.
— Як ім'я твоє, о прибулець, новий воїн із стану халдеїв? — удавано врочистим топом спитав Японець.
— Мене звуть Сергій Петрович, — відповів вихователь. — А прізвище моє Айвазовський.
— Айвазовський! — пролунали вигуки. — Чи не художник?
— Так, художник, — підвівши голову, відповів халдей. — Я племінник свого дядька Айвазовського, який намалював «Дев'ятий вал» та інші картини.
— Здорово! — вигукнув Янкель.
Хлопці ще тісніше обступили нового вихователя. Той сів за порожню парту і поклав перед собою портфель.
— А ви що робите? — запитав він. — Чим займаєтесь у вільний час?
— Халдеїв б'ємо, — пробасив Купець.
— Що? — перепитав Айвазовський.
— Халдеїв б'ємо, — повторив Офенбах. — Буянимо, в очко ріжемося…
— Та-ак, — протягнув Айвазовський, не зрозумівши того, що сказав Купець. — А я, — мовив він, — інакше з вами заняття поведу. У мене своя система виховання.
— Яка ж у вас система? — спитав хтось.
— Може, розповісте? — попросив Янкель.
— У мене така система: я сам проводжу з вихованцями години їхнього дозвілля, читаю їм уголос, граю…
У натовпі хлопців хтось хихикнув.
— Цікаво, — сказав Янкель. — Що ж, ви сьогодні й приступите до виховної роботи?
— Так, я думаю.
«Племінник свого дядька» понишпорив у портфелі і витягнув якусь книжку.
— Зараз я
