Дівчинка з Землі - Кір Буличів

Третій капітан був непритомний. Перший поклав його на підлогу й обернувся до мене.

— Скажіть, професоре, — спитав він, і голос його тремтів, — скажіть, чи можна чимось зарадити?

— Не знаю. Маю сумнів, — відповів я. Я нахилився над фіксіанцем. — Вони морили його голодом і мордували.

— Вони мордували його чотири роки, — сказав Другий капітан. — А ми були певні, що він давно мертвий! І якби не Аліса, залишили б його тут. І він їм нічого не сказав. Професоре, я благаю вас, зробіть усе можливе, щоб його врятувати!

— Мене не треба просити про це, — відповів я. — Передусім потрібні зміцнювальні уколи. Алісо, біжи, люба, на «Пегас» і принеси звідтіля аптечку.

Аліса стрілою помчала коридором.

— Я з нею, — запропонував Перший капітан.

— Не треба! — відгукнулася Аліса на бігу. — Я краще від вас знаю, де шукати.

— Послухай, Третій, — звернувся Другий капітан. — Слухай. Не здавайся. Вже недовго терпіти. Невже ти не витримаєш в останню хвилину? Адже ми прийшли.

І раптом фіксіанець розплющив очі. Йому було дуже важко це зробити, бо його тіло вже помирало. Лише мозок боровся зі смертю.

— Все добре, — мовив він, — усе гаразд. Я нічого не сказав. Спасибі, друзі, що прийшли. — Він заплющив очі, і його серце зупинилося. Я відразу ж заходився робити фіксіанцеві штучне дихання. Але це не допомагало. Становище було безвихідне — я не мав ні хірургічних інструментів, ні діагностичної машини, ні лікувальних автоматів. І мені довелося вчинити так, як робили лікарі сто років тому.

— Я ризикну, — сказав я капітанам. — Боюся, що іншої ради нема.

— Ми вам віримо, професоре, — відповіли мені капітани.

Тоді я розітнув ножем груди Третьому капітанові, узяв у руку зупинене серце і почав його масажувати. Мені здавалося, що минула година, рука заніміла. Я не помітив, як підбігла Аліса з аптечкою та інструментами. Перший капітан сам увів у вену своєму другові оживляючу суміш.

І не знаю, що допомогло — мої зусилля чи дії Першого капітана, — але серце Третього здригнулося, ще раз… і забилося.

— Ще живлющого розчину! — наказав я.

Аліса передала ампули капітанам.

— Він дуже могутній фіксіанець, — запевнив я. — Будь-хто інший на його місці давно б помер.

Я дістав з аптечки зшивача, і за хвилину цей маленький апаратик зшив йому всі судини і зашив груди. Ми обережно перенесли фіксіанця на «Синю чайку», де я міг подати йому справжню лікарську допомогу. Там до мене приєднався доктор Верховцев, і через півгодини ми могли вже сказати, що життя Третього капітана в безпеці.

Ми залишили Другого капітана чергувати біля його ліжка, а самі спустилися вниз, у печеру.

Нам треба було спочити. Перший капітан вийшов з нами.

Біля входу сидів навшпиньки товстун під охороною Зеленого.

— Він житиме? — спитав, боязко усміхаючись, Веселун У, ніби йшлося про його улюбленого брата.

— Так, — коротко відповів Верховцев. — Хоч ти зробив усе, щоб він помер.

— Ні, ні, що ви! — заметушився товстун. — Це все Крис. Невже ви досі не зрозуміли, яку фатальну роль він зіграв у моєму житті, як обманом і хабарами він утягнув мене в огидні авантюри? Адже мені що треба було? Весело жити і мати все, чого душа забажає. А йому? Йому потрібна була влада. Як інші люди харчуються супом і котлетами, так він живився владою. Якщо він протягом дня ні над ким не проявить влади, то для нього цей день втрачений. І йому потрібна була влада над планетами, над усією Галактикою. А мені що? Мені б тільки повеселитися. Адже я по суті некривдний чоловік, що попав під поганий вплив.

Ми відвернулися од товстуна, і він говорив далі, звертаючись до Зеленого, ніби хотів і справді переконати нас, що він веселе, сумирне ягнятко.

— Ну от, — сказав доктор Верховцев, усміхаючись так, що, здавалося, все його обличчя складене з тисячі добрих зморщок, — нарешті-таки всі три капітани знову зустрілися. Як за добрих давніх-давен. Певний час ви були надбанням історії, пробачте — історичними реліквіями, а тепер…

— Авжеж, — погодився з ним Перший капітан, — усе як за давніх добрих давен.

І я, дивлячись на нього, подумав, що він зовсім не старий. І, можливо, навіть повернеться знову в космос. Тим паче, що проект «Венера» завершується.

І Перший капітан відгадав мої думки:

— Знову доведеться звикати. Я, поки летів сюди, зрозумів, що мої руки багато чого забули.

— Ви все-таки збираєтесь повернутися в космос? — зрадів доктор Верховцев.

— І ще, — говорив далі капітан, не відповідаючи прямо на запитання доктора, — треба неодмінно змінити назву планети і музею. Незручно якось: ми живі, здорові, нічим особливим не прославилися, а наші кам’яні копії стоять у музеї, наче ми померли давним-давно.

Через дві години Третьому капітанові настільки покращало, що ми змогли підняти його на поверхню. Потім капітани вивели з підземелля і «Синю чайку». Кам’яну плиту, яка закривала вхід у підземелля, поставили на місце.

Тепер довкола галявини, серед розбитих дзеркальних квітів, стояли три космічних кораблі: «Пегас», «Синя чайка» і службовий корабель із проекту «Венера», у якого не було назви — тільки довгий номер.

— Тату, — сказала Аліса, — можна, я до лісу сходжу?

— Чого?

— Пошукаю цілих дзеркал. Не можна нам на Землю повертатися без нового букета.

— Тільки обережніше, — попередив я. — Тепер на тобі не жовтий комбінезон, а голубий, і птах Крок тебе не сплутає зі своїм пташеням.

Поки кораблі готувалися до далекого польоту,