Мандрівний замок Хаула - Діана Вінн Джонс

— Не смійте мені погрожувати! — вигукнула вона стомленим слабким голосом.

— Віддайте мені міс Ангоріан, і тоді ніхто вам не погрожуватиме, — відповіла Софі. — Я заберу її і піду.

Відьма відступила далі, розмахуючи обома руками. А пажі розпливлися в липкі оранжеві пухирі, які піднялися в повітря і полетіли до Софі.

— Гидота! Забирайтеся геть! — закричала Софі, відбиваючись від них ціпком. На оранжеві пухирі її ціпок ніяк не подіяв. Вони ухилилися від нього, злилися докупи і майнули над головою Софі. Вона вже було вирішила, що позбулася їх, як раптом виявила, що вони приклеїли її до коминової колони. Оранжеве липке паскудство обплело їй ноги, коли вона спробувала поворухнутися, і боляче смикало за волосся.

— Краще вже зелений слиз! — вигукнула Софі. — Сподіваюся, це не справжні хлопчики.

— Всього лише еманація, — пояснила Відьма.

— Відпустіть, — сказала Софі.

— Ні, — просто сказала Відьма. Вона відвернулася і, здавалося, втратила будь-який інтерес до Софі.

Софі злякалася, що, як завжди, знову все напсувала. Липка гидота з кожною секундою ставала все більш міцною й еластичною. Як тільки Софі намагалася ворухнутися, її знову притягувало назад до коминястої колони.

— Де міс Ангоріан? — запитала вона.

— Ви її знайдете, — відповіла Відьма. — Але почекаємо, поки прийде Хаул.

— Він не прийде, — заперечила Софі. — У нього вистачить розуму не прийти. І ваше прокляття так і не спрацювало.

— Ще спрацює, — злегка посміхнулася Відьма. — Ви ж піддалися нашій омані і прийшли сюди. Доведеться Хаулу хоч раз вчинити по-чесному. — Вона знову змахнула рукою, цього разу в бік тьмяного полум’я, і з-поміж двох колон викотилося щось на кшталт трону і зупинилося перед Відьмою. У ньому сидів чоловік у зеленому мундирі та в блискучих високих чоботях. Софі спочатку вирішила, що він спить, звісивши голову набік, так що її не видно. Але Відьма знову змахнула рукою. Чоловік випростався. Голови в нього не було зовсім. Софі зрозуміла, що дивиться на те, що лишилося від принца Джастіна.

— Якби я була Фанні, — зауважила Софі, — я би пригрозила, що знепритомнію. Негайно поверніть йому голову! Він же виглядає просто жахливо!

— Я позбулася обох голів ще місяць тому, — сказала Відьма. — Череп чарівника Салімана я продала разом із його гітарою. Голова принца Джастіна валандається десь разом з іншими непотрібними частинами. Це тіло — досконале поєднання принца Джастіна і чарівника Салімана. Воно чекає лише на голову Хаула, щоби перетворитися на довершену людську істоту. Коли в нас буде голова Хаула, Інгарія отримає нового короля, а я стану його королевою і буду правити.

— Та ви геть з глузду з’їхали! — обурилася Софі. — Ви не маєте права робити з людей складанки! Та й не думаю, що Хаулова голова зможе вам якось придатися. Вже вона якось знайде спосіб вислизнути.

— Хаул зробить усе, що ми скажемо, — з хитрою загадковою усмішкою сказала Відьма. — Ми підпорядкуємо собі його вогненного демона.

Софі зрозуміла, що справді налякалася. Тепер вона була впевнена, що таки точно знову все напсувала.

— Де міс Ангоріан? — запитала вона, вимахуючи ціпком.

Відьмі не сподобалося, що Софі вимахує ціпком. Вона відступила.

— Я дуже втомилася, — промовила вона. — Ви, люди, постійно плутаєте мені плани. Спочатку чарівник Саліман не бажав навіть і наближатися до Пустирищ, тож мені довелося пригрозити принцесі Валерії, і тоді король звелів йому вирушити сюди. Коли ж Саліман прибув, він виростив тут багато дерев. Потім король кілька місяців не відпускав принца Джастіна шукати Салімана, а коли цей дурень усе-таки подався на пошуки, то з якогось дива узяв далеко північніше, і мені довелося застосувати все своє мистецтво, щоби заманити його до Пустирищ. Хаул справив мені ще більше клопоту. Раз йому вдалося вислизнути. Мені довелося вдатися до прокляття, щоб дістати його, а коли я намагалася вивідати про нього достатньо багато, щоби могти накласти прокляття, ви влізли в те, що залишилося від Саліманових мізків, і справили мені ще більше клопотів. А тепер, коли мені вдалося заманити вас сюди, ви трясете ціпком і сперечаєтеся зі мною. Я тяжко працювала, щоб досягти нинішнього стану справ, і не треба зі мною сперечатися.

Вона розвернулася і пройшла в пітьму.

Софі уважно дивилася услід високій білій фігурі, що рухалася серед тьмяного полум’я. «Видно, вік таки дається взнаки, — подумала Софі. — Вона з’їхала з глузду! Я мушу звільнитися і визволити від неї міс Ангоріан!»

Пам’ятаючи, що оранжеве паскудство уникало її ціпка, як і сама Відьма, Софі завела ціпок за спину і помахала ним там, де ця липка гидота чіплялася за колону комина.

— Відчепись! — шепотіла вона. — Відпусти!

Щось боляче смикнуло її за волосся, зате й тягучі оранжеві нитки навсібіч полетіли. Софі стала вимахувати ціпком ще активніше.

Вона вже вивільнила голову і плечі, коли до неї долинув глухий гуркіт. Бліде полум’я затріпотіло, а колона за спиною в Софі здригнулася. З таким звуком, немовби зі сходів скотилася тисяча чайних сервізів, частина фортечної стіни розлетілася на друзки. У довгу нерівну діру полилося сліпуче світло, і в пролам застрибнула якась постать. Софі жваво обернулася, сподіваючись, що це Хаул. Однак у чорного силуету виявилася тільки одна нога. Це знову було Опудало.

Відьма люто верескнула і кинулася на Опудало, витягнувши кістляві руки, її білява кіска метлялася за спиною. Опудало наскочило на неї. Пролунав ще один гучний вибух, і їх обох огорнула магічна хмара — така ж, як і та, що нависала над Портхавеном, коли Хаул бився з Відьмою. Хмара переміщалася туди-сюди, а насичене пилюкою повітря наповнювалося ударами і зойками. Волосся Софі опалилося. Хмара металася серед колон коминів лише за кілька ярдів від неї. Пролам у стіні теж був близько. Як Софі й думала, фортеця насправді була зовсім не така вже й велика. Щоразу, коли хмара опинялася між Софі та сліпучо-білою дірою, на просвіт можна було побачити, як всередині неї б’ються дві худі постаті. Софі не зводила з хмари очей, завзято орудуючи ціпком за спиною.

Їй вдалося звільнитися майже повністю, крім ніг, коли хмара знову пронеслася проти світла. Софі побачила, як у пролам устрибнула ще одна постать. Цього разу постать мала чорні розвіяні рукави. Це був Хаул. Софі чітко бачила його силует: чарівник стояв, склавши руки на грудях, і спостерігав за битвою. Якусь мить здавалося, що він збирається дозволити Відьмі й Опудалу самим з’ясувати стосунки. Але тут зметнулися довгі рукави — Хаул здійняв руки. Перекриваючи вигуки й удари, Хаул прокричав одне довге незрозуміле слово — і пролунав протяжний гуркіт грому. Опудало і Відьма здригнулися. Між колонами коминів зазвучали громові розкоти, відбиваючись луною, і кожне відлуння забирало із собою часточку магічної хмари. Вона зникала в шурхотах і відлітала в темних вихорах. А коли від хмари залишився лише найтонший білий серпанок,