Мандрівний замок Хаула - Діана Вінн Джонс

Софі стрімко розвернулася разом із гербіцидом. Персівалю довелося відскочити в траву і щодуху втікати за найближче дерево. Услід за ним тягнувся довгий бурий язик випаленої трави.

— Прокляття на вас усіх! — закричала Софі. — З мене годі!

Вона жбурнула паруючу поливалку посеред алеї і пішла через уцілілі бур’яни до кам’яних воріт.

— Пізно! — бурчала вона собі під ніс на ходу. — Яка нісенітниця! Хаул не просто безсердечний — він нестерпний! Крім того, — додала вона, — я стара жінка.

Однак вона не могла заперечувати, що відколи Мандрівний Замок переїхав, щось пішло не так — або навіть ще до того. І це, очевидно, було якось пов’язано з тим, що Софі з якихось загадкових причин була не в змозі зустрітися із жодною зі своїх сестер.

— А все, що я сказала королю, — правда! — далі бурчала вона. Софі збиралася пройти сім миль без чарівних чобіт і не повертатися. Вона всім покаже! Що з того, що сердешна місіс Пентстеммон сподівалася, що Софі зупинить Хаула від сповзання до злого! Софі однаково невдаха! З найстаршими дітьми завжди так! А ще місіс Пентстеммон думала, ніби Софі — любляча старенька матінка Хаула! Адже думала? Чи не думала… Софі раптом із соромом усвідомила, що чаклунка, досвідчене око якої в змозі виявити вшите в костюм закляття, безумовно, запросто розпізнає набагато сильніші чари Відьминого прокляття.

— А щоб йому, тому сіро-червоному костюму! — бушувала Софі. — Ніяк не повірю, що на нього клюнула тільки я!

Проблема було в тому, що блакитно-срібний костюм, судячи з усього, мав таку саму дію. Софі прочовгала ще кілька кроків.

— Як би там не було, — додала вона з великим полегшенням, — я Хаулові не подобаюся!

Цієї підбадьорливої думки Софі могло би вистачити на те, щоб іти цілу ніч, якби її раптом не пройняв добре знайомий неспокій. До її вух долинуло далеке «тук, тук, тук». Софі примружилася проти призахідного сонця. І справді — вдалині, на дорозі, що звивалася за кам’яними воротами, виднілася фігура з розведеними руками, яка скакала і скакала…

Софі підібрала спідниці, розвернулася і поспішила назад. Пил і гравій хмарами розліталися навколо неї. На алеї біля відра і поливалки з покинутим виглядом стовбичив Персіваль. Софі схопила його і потягла за найближче дерево.

— Що сталося? — запитав він.

— Тихо! Це знову те кляте Опудало! — важко видихнула Софі. Вона заплющила очі. — Нас тут немає, — сказала вона. — Ти нас не знайдеш. Іди геть. Іди геть, швидко, швидко, швидко!

— Але що… — не міг второпати Персіваль.

— Цить! Не сюди, не сюди, не сюди! — запекло повторювала Софі. Вона відкрила одне око. Опудало вже майже зайшло у ворота, але зупинилося і невпевнено погойдувалося.

— Так-так, — сказала Софі. — Нас тут немає. Швидше йди геть. Удвічі швидше, утроє швидше, удесятеро швидше! Іди!

І тоді Опудало неохоче розвернулося на своєму патику і застрибало назад по дорозі. Після кількох невпевнених стрибків воно перейшло на гігантські стрибки, усе швидше і швидше, як Софі і говорила. Софі майже не дихала і не випускала рукава Персіваля, поки Опудало не зникло.

— А що в ньому недоброго? — запитав Персіваль. — Чому ви його не підпускаєте?

Софі здригнулася. Оскільки Опудало було десь на дорозі, вона тепер не наважувалася піти із Мандрівного Замку. Вона підібрала поливалку і почовгала назад до особняка. І тут її увагу привернуло якесь майоріння. Софі підвела погляд на особняк. Майоріли довгі білі фіранки, що висіли за відкритими скляними дверима, які виходили на терасу. Статуї тепер були з чистого білого каменю, майже всі вікна були з білими фіранками, і шибки були цілі. Віконниці були рівненько складені і блищали свіжою білою фарбою. На новесенькій кремовій штукатурці фасаду не було ні зелених плям цвілі, ні пухирів. Пофарбовані в чорний колір парадні двері із золотим витим орнаментом були справжнім шедевром, а посередині увагу привертало калатало у вигляді позолоченого лева з кільцем у пащі.

— Ну й ну! — тільки й вимовила Софі.

Вона встояла перед спокусою зайти у відчинені двері тераси і подивитися, що за ними. Це явно було саме те, чого Хаул від неї сподівався. Тож вона пішла прямо до парадних дверей, схопилася за позолочену клямку і з гуркотом відчинила двері. Хаул з Майклом біля столу поспіхом розбирали на частини якісь чари. Частина їх, мабуть, була призначена для зміни вигляду будинку, але решта, як Софі прекрасно знала, належала до якогось різновиду підслухувальних чарів. Коли Софі ввірвалася в кімнату, вони обоє нервово обернулися до неї. Кальцифер негайно шмигнув під поліна.

— Сховайся за мене, Майкле, — порадив Хаул.

— Шпигун! — закричала Софі. — Нишпорка!

— У чім річ? — поцікавився Хаул. — Ви хочете, щоб віконниці теж були чорні з золотом?

— Ви безсоромний… — Софі запнулася. — Ви не тільки це чули! Ви… ви… І як давно ви знаєте, що я… що я?..

— Що ви зачаровані? — уточнив Хаул. — Ну…

— Я йому розповів, — повинився Майкл, визирнувши з-за плеча Хаула. — Моя Летті…

— Ти?! — верескнула Софі.

— Інша Летті теж не втримала язика за зубами, — поспішно втрутився Хаул. — Ви й самі це знаєте. Та й місіс Ферфакс того дня була особливо говірка. І взагалі тоді, здавалося, не було нікого, хто би мені про це не розповів. Навіть Кальцифер — правда, коли я його запитав. Та й невже ви щиро вважаєте, ніби я не знаюся на своєму ремеслі достатньо добре, щоб негайно розпізнати сильне закляття, як тільки з ним зіткнуся? Я зробив кілька спроб його зняти, коли ви не бачили. Але ніщо не допомогло. Тоді я повів вас до місіс Пентстеммон, сподіваючись, що вона дасть собі раду з цими чарами, однак і їй це не вдалося. Я дійшов висновку, що вам подобається маскуватися…

— Маскуватися? — заволала Софі.

Хаул розсміявся їй в лице.

— Ну авжеж, бо ви самі його накладаєте, — повідомив він. — Ну й дивна у вас сімейка! Може, вас теж насправді звати Летті?

Для Софі це було занадто. Саме в цей момент у кімнату тривожно прокрався Персіваль з наполовину повним відром гербіциду в руці. Софі впустила свою поливалку, забрала в Персіваля відро і жбурнула ним у Хаула. Хаул пригнувся. Майкл ухилився. Гербіцид спалахнув завісою шиплячого зеленого полум’я від підлоги до стелі. Відро гримнулося у раковину, і всі квіти, які залишалися там, тут же загинули.

— Ого! — зауважив Кальцифер з-під полін. — Оце сильно.

Хаул обережно витягнув череп з-під паруючих бурих решток квітів і обтер його рукавом.

— Авжеж сильно, — сказав він. — Софі ніколи нічого не робить наполовину.

Витертий череп засяяв білизною, а на чорному рукаві з’явилася вицвіла блакитно-срібна пляма. Хаул поклав череп на стіл і з жалем оглянув рукав.

Софі вже майже зовсім наважилася прямо зараз піти із замку, вийти на алею і далі, чимдалі звідси. Але там було Опудало. Тоді