Позаду льодовні - Енн Файн

приманку, і одразу ж починає нудити. Здається, він ненавидить черв’яків не менше, ніж кротів. Посипає їх отруйним порошком, а потім перемішує. Можете собі таке уявити? А потім, радісно насвистуючи, він неквапом рушає туди, де досі живуть кроти, і смертоносне відро бовтається в його руці.

Будь-хто інший у світі на цьому етапі покинув би справу. Не наважився б на наступний крок. Я певен, що тато сказав би: «Тут стільки кротовин, я й гадки не маю, де ті тунелі можуть бути». А потім він вирівняв би ґрунт і сказав, що зачекає кілька днів, щоб побачити, де з’являться нові кротовини.

Але Джеймісон не такий. Я стою за яблунею і спостерігаю: ось він схилився над землею, вичікуючи, наче моторошний мстивий ангел. Він ті тунелі може бачити крізь землю, принаймні так мені здається. Джеймісон бачить наскрізь увесь темний-претемний підземний лабіринт: і нори з їжею, де вічна метушня, і глибші житлові сховки. Він миттю здогадується, що отут має бути головний тунель, який веде до води, а оце відгалуження заледве використовується, тому його можна пропустити. Інколи мені здається, що він знає точне місце перебування під землею кожного крота, який чемненько гризе корінці й личинок, лише намагаючись вижити.

Я підкрадаюся ближче — від яблуні до яблуні, ховаючись у високій траві. Джеймісон викладає свої інструменти обабіч відра, обережно, по одному. Я впевнений, що він не роззиратиметься, йому зараз не до мене, він надто заклопотаний. Перед ним ножиці, кострубата вицвіла дерев’яна саджалка, пінцет і якась старезна іржава покришка від бляшанки з-під какао, на яку він насипав трохи отруйного порошку про запас, як слід підготувавшись до наступного етапу.

Джеймісон робить саджалкою в одному з тунелів маленьку дірку. Він виконує це завдання блискавично. А потім бере пінцет, хапає ним першого черв’яка та піднімає високо вгору.

Черв’як досі живий, і я можу розгледіти обидва його кінці, щойно присипані сірим порошком. Бідолаха звивається в повітрі, востаннє відчайдушно шукаючи тиші, вологи, темряви і землі, а потім Джеймісон відрізає ножицями кінчик його передньої частини та занурює цей свіжий надріз в отруйний порошок, що на кришці від бляшанки з-під какао. Він запихає черв’яка в ту маленьку дірку, яку він зробив у землі, і проштовхує його саджалкою вглиб, аж поки той падає в тунель, де котрийсь безтурботний кріт, який просто собі ритиме проходи і ні про що не думатиме, рано чи пізно на нього натрапить. Джеймісон дуже акуратно затуляє дірку маленькими м’якими грудками землі, а потім збирає всі свої речі та пересувається на кілька кроків уперед. Там він нагинається і починає всю процедуру знову.

— Кроти теж так роблять, — неодмінно запевнятиме він згодом, за обідом, десь поміж сьорбанням супу і хапанням хліба з таці, яку передають за столом по колу.

Він зловить на собі презирливий темний погляд Касс і повторить ще раз:

— Кроти теж так роблять.

Вочевидь, він має рацію. Кроти справді так роблять. Вони так само відкушують кінчики дощових черв’яків, а потім — зовсім як Джеймісон — залишають черв’яків живими і безпорадними глибоко в своїх тунелях, аж поки вирішують їх з’їсти.

Після сварки з Лісою я почуваюся немов один із цих черв’яків. А того дня, позаду льодовні, коли мої слова довели її до сліз, вона теж, певно, почувалася такою ж безпорадною. Спочатку вона плакала так тихенько, що я навіть не помітив і провадив своє, знову і знову завдаючи їй болю. Я можу спостерігати будь-чиї у світі сльози, але не Лісині. Тож тепер я стою і дивлюся, як її батько виконує свою огидну роботу, а коли від цього видовища мені починає корчити кишки, я кажу собі: «Томе, стій і терпи. Так тобі й треба. Ти почуваєшся зараз не гірше, ніж вона тоді. Стій і терпи».

Однак у такий спосіб за все не розплатишся, хоч як намагайся. Як же мені хочеться все забути, повернутися назад і почати літо спочатку. Як же мені цього хочеться. Як же мені хочеться.

Розділ третій

Літо почалося зненацька, мов біло-блакитний спалах після стількох тижнів спокійної і тихої зеленкуватої мжички. А відтак щодня палило сонце, панувала виснажлива спека, і вічна потреба мружитися від сонця на спортивному майданчику, і м’яке тепле відчуття, яке розпливалося всіма моїми кістками, коли після занять я сидів і читав книжку на поруччі автобусної зупинки, видавалися мені дивними й незвичними, нібито я був деінде, наприклад, у Мексиці.

Протягом тижня іспитів ми відчиняли вікна навстіж. Запилене сонячне світло вливалося всередину, здаля долинали гудки вантажівок. Водій сільського автобуса, який зазвичай розвозив нас додому, їздив з відчиненими дверима, щоб охолоджуватися потоком повітря. Він з-під лоба глянув на непривітного інспектора в сорочці без піджака, який вскочив у автобус на кільцевій дорозі Фретлі, щоб наказати водієві зачинити двері.

Наступного дня він відчинив їх знову. Того пообіддя було навіть спекотніше, ніж зазвичай. Я сидів позаду Ліси й Касс та дивився на віконне скло, в якому відображалося загострене бліде Лісине обличчя, а вона тим часом вдивлялася кудись удалечінь, обхоплюючи пальцями свої зап’ястки.

Ліса дуже худенька — сухоребрик, як каже про неї тато. Він стверджує, нібито її ноги — це насправді скляні палички, і, зустрівши, щоразу підіймає її на руки, «щоб вона, бува, не спіткнулась і не розбилася на друзки». Він навіть вигадав гру «Нагодуй Ліссі» і частує її шматочками ковбаси, сиру і фруктового кексу. Закидає кубики їжі їй просто до рота, ніби вона якесь пташа, що вмирає з голоду в покинутому гнізді. По-моєму, це лише частково жарт, тому що він так поводиться тільки за відсутності Джеймісона. Мама теж хвилюється за Лісу. Одного разу я випадково почув, як вона бідкалася татові: її