Позаду льодовні - Енн Файн

А потім у льодовні стає нестерпно самотньо. Фольга завжди шарудить, коли я загортаю в неї блокнот, світло від свічки падає на згорток, і він відбиває яскраве миготіння вогню на цегляну стіну, а пакунок у моїх руках через усі ці несподівані червоні й помаранчеві відблиски раптом починає здаватися твердим і холодним на дотик. Я кладу його в схованку та накриваю двома важкими цеглинами, останні відблиски на фользі зникають, ніби це було вогнище, біля якого я просидів сам-один і яке щойно загасив.

Я дмухаю на свічку — спершу легенько, щоб подивитися, як тіні витанцьовують під банею, викладеною акуратними цегляними рядами по спіралі, коло за колом. Потім дмухаю сильніше, і ще сильніше, аж поки льодовня втрачає свій затишок і заокругленість та набуває цілком фантастичного вигляду, стає подібною до холодних древніх печер, що простягаються на милі під землею, з випнутими уламками гірських порід і химерними оманливими западинами.

Я дмухаю сильно-сильно. Полум’я несподівано смикається, швидко звивається, намагаючись вирівнятися, а відтак тихо пихкає і щезає. У льодовні знову стає холодно, темно й тісно. Мені тут більше нічого робити, тому я йду стежити за Джеймісоном — сам.

Касс так і не прийшла.

А колись ми разом ходили за Джеймісоном назирці. Було значно веселіше. Правду кажучи, я залюбки облишив би це діло, але ми так довго слідкували за Джеймісоном, що зрештою мене охопило таке саме завзяття, яким палала Касс на початку, хоча тепер її все це більше не обходить.

Джеймісон день у день тільки те й робить, що вбиває всяку живність. Тут, на фермі, в цьому й полягає його основна робота. І це єдине, про що він узагалі говорить. Касс свято переконана, що він і вдома продовжує своє діло — бо в нього, бач, таке хобі. За ці балачки її колонка в Списку поповнилася неймовірними слівцями на кшталт мале злостиве базікало та гадина. Тато їй не раз вичитував, але, попри все, вона вбила собі в голову, буцімто кожне створіння, яке померло на фермі, отруїв Джеймісон. Буває, не встигне вона ще й чоботи зняти в посудомийні біля кухні, а я вже чую її звинувачувальний шепіт:

— Пам’ятаєш ту сову-сипуху, яка перестала пугикати? Закладаюся, це його рук справа.

А одного разу, навіть не озирнувшись, щоб переконатися, чи нема поруч Ліси, Касс сказала:

— Пам’ятаєш, як багато років тому Лісина мама покинула Джеймісона? Варто було тоді повідомити в поліцію. Може, якби вони добре пошукали, то знайшли б тіло.

Касс так люто ненавидить цього типа, що й словом до нього не озивається. А це не так просто, бо ж ми двічі на день їмо всі разом, але Касс успішно його ігнорує ось уже шість років поспіль. Якщо Джеймісон сідає на лавку поруч із Касс, вона потроху відсовується все далі й далі, аж поки зможе розвернутися до нього спиною, але водночас пильнує, щоб її не звинуватили у вовтузінні за столом.

Ми всі чудово розуміємо, що відбувається, а Джеймісон поготів. Він навмисно переслідує Касс. Він вичікує, спершись спиною на сушку для посуду, і поли його куртки занурюються в брудну затхлу воду, яка збирається під сушкою. Стоїть Джеймісон непорушно, як лише він уміє: трішки схиливши голову набік, немов прислухаючись, і його чорні масні пасма спадають на обличчя. А коли мама таки змушує бідолашну Касс сісти за стіл, на його обличчі розпливається злорадна, подекуди беззуба посмішка, і він згорблено посувається на місце навпроти Касс.

Отак він заганяє її в пастку, як і всяку іншу живність.

Інколи він убиває тих, хто потрапляє в його лабети, а інколи використовує їх. Одного разу він зловив дорослого мартина, прегарного птаха, що приземлився в його саду ранньою весною, коли вирували люті вітри. Він посадив його в тісний кошик і протримав там кілька годин: мартин у паніці кліпав очима і важко дихав, а ми з Касс усе благали й благали Джеймісона випустити птаха на волю. Ліса стояла позаду нього, теж мало не в сльозах.

Він терпляче нас вислухав, посміхаючись беззубим ротом і шарпаючи свою куртку. А потім обрізав мартину крила — так, щоб він більше не зміг злетіти, ніколи.

— Щойно ви пішли, — розповіла нам Ліса багато місяців по тому. — Він це зробив, щойно ви пішли.

Той мартин мусив шкандибати городом Джеймісона, поїдаючи комах і личинок, щоб салат-латук залишався гарним і неушкодженим на продаж. Він був схожий на качку, яку не лише неправильно намалювали, а ще й розфарбували не тими кольорами. Так тривало, аж поки бідолаха помер наступної зими. А Лісі довелося на це все дивитися!

Відколи він це втнув, Касс не мовила до нього ані слова. І ми більше ніколи не ходили стежкою до його будинку.

Тоді в Касс і з’явилася ідея «переслідувати» Джеймісона.

— Томе. Томасе! Томе!

Я тихенько сидів на високій стіні над теплицями, вичікуючи, поки мама перестане кликати мене і перемкнеться на Касс.

— Томасе! Де ти? Томасе!

Джеймісон саме йшов подвір’ям позаду неї та бовкнув:

— Дарма ви кличете хлопчиська. Туговухий він у вас, цей Том, і з роками тільки гірше.

Мені так закортіло