Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах - Джеремі Стронг

— Та так, нічого. Гадаю, ми побачили достатньо. Ой, блін! Здається, до нас суне Чарлі Смаг!

І це таки був Чарлі, який уже побачив нас. Тікати було пізно. Принаймні він був без своїх паскудних ельзаських вівчарок.

— Доброго дня, голуб’ята, — привітав він нас, роззявивши щербатого рота. — Як ваші справи? Маєте вже грошики для мене?

Я з великою насолодою відповів:

— Ні, не маємо, і ти їх ніколи не дістанеш, бо наші цуцики зникли. Їх хтось украв.

— Украв? Брехня! — Чарлі наморщив чоло і ткнув мені у груди товстелезним пальцем. — Звідки я можу знати, що ти кажеш правду?

— Обшукай мій будинок, — порадив я йому і розповів, що сталося в парку.

— Кому це було потрібно? — напружив мізки Чарлі.

— Тому, хто вирішив, що це може бути гарний різдвяний подарунок, — пояснила Тіна.

— Ага, можливо, — Чарлі ще більше спохмурнів. Він явно намагався висловити думку, що народилася у глибині крихітного мозку.

— Річ у тому, — почав він, — що ці цуцики все одно наполовину мої. І це не в мене вони загубилися, а у вас, і це вже ваша відповідальність, тому я вважаю, що ви все одно заборгували мені половину грошей.

— Чарлі! — вигукнули ми в унісон із Тіною, не вірячи своїм вухам.

Побачивши наші обурені обличчя, Чарлі вишкірився ще огиднішою посмішкою.

— О, так, — кивнув він. — Ви й тепер переді мною в боргу. Я хочу бачити ці гроші перед Різдвом, інакше буде біда. Велика біда. Ну, а тепер бувайте. Гарного вам дня!

Ми з Тіною заціпеніли й приголомшено дивилися, як Чарлі почалапав собі геть у великих чоботах і зник за рогом.

5. Злочинці!

Стрілка гасала по будинку, пірнала під столи, обнюхувала стільці й шкреблася під ліжками. Була сама не своя, шукаючи цуценят. Навіть спробувала вилізти вгору димарем. Чому я так думаю? Бо вона з’явилася в кухні, оповита цілою хмарою сажі. Коли ж почала несамовито теліпати хвостом, усю кухню запорошила кіптява.

Мама тільки глянула на неї й відразу побігла до вітальні, не зводячи ока з виразних чорнющих слідів лап:

— Ох, це собачисько! (Кахи!) Паршиве (кахи-кахи) капосне собачисько!

Я підкрався до дверей. З каміна дотепер валила сажа. Кімнату заволокло чорною пеленою. Сажа була скрізь, як і сліди Стрілчиних лап, — на меблях, на стінах, на подушках і на килимі. Я б не здивувався, якби побачив їх і на стелі. Вітальня перетворилася на зону стихійного лиха, а мама погрожувала бідній собаці ще більшою катастрофою.

Я вирішив, що нам зі Стрілкою краще піти й заховатися у безпечному місці, аж поки вщухне сажова буря.

Найкраще для цього придався б ядерний бункер, де можна було б надійно відгородитися від світу, та позаяк такого сховища поблизу не було, ми дременули до Тіни.

Двері відчинила її мама, котра, поглянувши на закіптявілу Стрілку, відразу ввічливо порадила нам пройти бічною брамою до садка.

— Тримай її на повідку, а я поллю зі шланга, — звеліла вона.

Це була добра ідея — проста й чітка. Мала б спрацювати, але нічого не вийшло. Чому? Бо ми не врахували, що в цьому братиме участь і Стрілка.

Коли Тінина мама спрямувала шланг на Стрілку, і в неї вдарив струмінь води, та оскаженіло завищала. Її очі мало не вискочили з орбіт. Рятуючись, вона стрибнула мені на руки й одразу почала дряпатися й крутитися, як божевільна, замурзавши мене мокрою сажею з голови до ніг. Тоді зіскочила на землю і, щоб мені мало не здалося, ще й енергійно обтрусилася. Чергова хвиля мокрої сажі залила мене, немов цунамі.

— Добра забава, — похнюпився я.

Тінина мама стояла зі шлангом у руці:

— Ой лишенько, — забідкалася вона. — Вийшло не зовсім так, як я хотіла. Може, вода була занадто холодна.

— Вона крижана! — заволав я. Можу заприсягтися, що мама Тіни ледве стримувала сміх. І Тіна вважала, що це було дуже кумедно. Вона виткнулася з вікна спальні й мало не вищала від радості.

— Ти такий смішний, Треве!

— Дякую тобі.

— Ти просто фрік!

— Дуже дякую, — холодно кинув я.

Тінина мама подала рушник:

— Витрися добре сам, а тоді витри собаку.

Вона скривилася, дивлячись на мій костюм із сажі:

— Я не можу вас пустити в такому вигляді, жодного з вас.

— Ну й чудово, — буркнув я. — Задубіємо тут до смерті.

— Я вийду до вас, — пообіцяла Тіна і невдовзі винесла ще один рушник, щоб витерти насухо Стрілку. Я розповів їй, як Стрілка досліджувала димар, теж витираючись рушником. Тіна узялася захищати собаку:

— Стрілочка тужить за своїми песиками, — зітхнула вона. — Звичайно, вона скрізь їх шукатиме.

— НАВІТЬ У КОМИНІ? — вигнув я брови. — А що далі? Полізе в унітаз?

Тіна знизала плечима:

— Це ж тільки собака. Не можна сподіватися, що вона думатиме, як людина.

— Не можна сподіватися, що вона думатиме, крапка, — підсумував я, і, ніби прагнучи довести це, Стрілка умить елегантним стрибком перескочила бічну браму й кудись повіялася…

— Знову те саме, — застогнав я. — Стрілка узяла слід. Ходімо швидше. Може, вона занюхала щось нове?

Коли ми вибігли на дорогу, то встигли тільки побачити, як Стрілка повернула за ріг удалині.

— Вона прямує до міста. Біжімо! Ти можеш швидше рухатися?

— Так, — зронила Тіна, стрілою обігнавши мене.

Я й забув, що вона перемогла на стометрівці під час змагань на День фізкультури і спорту. Дешеві понти. Не забудьте, що я біг у мокрих джинсах і в черевиках, у яких сажі було більше, ніж моїх ніг. Дуже приємно…

Ми стрімголов помчали до центру міста, точніше, Тіна помчала стрімголов, а я, так — би мовити, хлюпав, чвакав і чалапав з певною швидкістю. Я ще подумав, скільки разів я вже робив це раніше — гнався за своєю ракетою на чотирьох лапах. Сотні разів, от скільки.

Добігши до головної площі, ми сповільнили ходу. Не мали іншого виходу, бо там було море покупців, а робітники дотепер оздоблювали все різдвяними прикрасами. Дроти й ліхтарики лежали штабелями біля пластмасових Санта-Клаусів, ангелів, сніговиків і ельфів, що їх мали розвішувати угорі. Скрізь були розкидані купки колючого гостролисту й омели. І десь там мала бути наша Стрілка.

Доволі смішно (хоч нам тоді було не до сміху), що її місцезнаходження було зовсім не важко визначити. Першою ознакою став гучний розпачливий зойк:

— РЯТУЙТЕ!

Ми глянули у той бік саме вчасно, щоб побачити, як падає на землю довга драбина. Бідолашний робітник учепився однією рукою за вигнуту верхівку ліхтарного стовпа, безпорадно дриґаючи в повітрі ногами. Вільною рукою він намагався втримати за ногу товстого пластмасового Санта-Клауса,