Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах - Джеремі Стронг
— Отже, річ у тім, — вів далі Чарлі, - що раз один із моїх псів став їхнім батьком, мені належить половина грошей від продажу.
Його обличчя знову огидно вишкірилося. Він нагадував акулу, що тільки-но знайшла собі харч на обід і готується його проковтнути. Повністю, навіть не розжовуючи. І цим харчем був я.
— Навіть і не мрій, — втрутилася Тіна. — По-перше, цуценят народила Стрілка, а не твої вівчарки. По-друге, у тебе немає доказів, що це був один із твоїх псів. По-третє, ти просто бандюк з великої дороги, тому я ще раз тобі кажу: забирайся геть!
Ого! Тіна не на жарт розлютилася.
Я ковтнув слину, чекаючи, що скаже на це Чарлі. Горила роззирнувся навсібіч, але скрізь було повно покупців. Він облизнувся.
— Це тільки слова, і вони нічого не змінять. Коли цуциків продадуть, я хочу отримати свої гроші, і дістану вас із-під землі. Причому я буду не сам, а зі своїми собаками. Вони більші за ваших, і взагалі їх більше.
— У нас є Мишка, — випнув я груди.
— Ну, так, страшенно лютий сенбернар, — глузливо мовив Чарлі, поплескавши Мишку по голові. Тінин пес одразу ліг на землю догори лапами й піставив пузо, щоб почухали.
— Мені ТАК СТРАШНО, — захихотів Чарлі. — Ну, мушу йти. І не забудь: половина грошей — або матимеш клопоту ПО САМІ ВУХА.
Моє серце усе хотіло вистрибнути з грудей і шугонути кудись аж до моря, і це тривало ще кілька хвилин після того, як Чарлі забрався геть. Він не кидав слів на вітер.
— І що ж нам робити? — запитав я Тіну.
— Убити його?
— Ні, я серйозно, Тіно.
— Закатрупити? — знову запропонувала вона і знизала плечима. — Звідки мені знати? Та й що ми можемо зробити?
— Нам потрібен план, — буркнув я.
— Ага, це допоможе. Бо тоді ми лупнемо його ним по голові. Мусиш тільки подбати, щоб це був великий і важкий план, найкраще у формі здоровезної довбні, з якими полювали на динозаврів печерні люди, бо Чарлі — це справжній динозавр.
Іноді Тіна буває дуже прикра (і саркастична). А проте, вона не побоялася заперечити Чарлі Смагу — КОВТЬ! Я б ніколи не наважився отак з ним розмовляти. Вона порадила йому забратися геть! На жаль, від Мишки не було великої користі. Він був грізний, як… ну, що там казати, грізний, як мишка.
Отак я міркував, і раптом мені спала на думку ідея. Я схопив Тіну за руку, і вона аж засяяла.
— Нарешті! Бачиш, тобі теж подобається, — вона затріпотіла віями.
— Тіно, помовч і будь серйозною.
— А я й була серйозною, — буркнула вона.
— Я маю ідею, зовсім просту.
— Звичайно ж, бо ти хлопець.
Я проігнорував це:
— Нам просто треба зробити так, щоб цуценят ніколи не продали.
— А як це? — здивувалася вона, а я нагадав їй про містера Слокамбера.
— Ну, добре, ти зумів відлякати одного покупця, але ж твої батьки все одно їх хочуть продати. Ти ж не зможеш бути там щоразу, коли хтось приходитиме на них подивитися.
— Принаймні ми зробимо відчайдушну спробу відстрочити нашу смерть від рук Чарлі, - наполягав я.
— Або від щелеп його ельзаських вівчарок, — похмуро зронила Тіна. Тоді вона клацнула пальцями. — Ось що! Ми скажемо Чарлі, що твої батьки віддають песиків безкоштовно. Тоді нам не треба буде журитися про гроші.
— А якщо він не повірить? Він же бачив оголошення у крамниці.
— Ну, тоді нам треба буде переконати твоїх батьків: вони мають не продавати цуценят, а віддавати їх.
Мене гризли сумніви. Я зовсім не був упевнений, що мама з татом погодяться на таке.
— Це справа Життя і Смерті, Треворе, — рішуче наголосила Тіна. — НАШОГО ЖИТТЯ і НАШОЇ СМЕРТІ.
Я визнав, що правда була на її боці…
3. Велика пропажа
Я знав, що вони не погодяться. Батьки такі передбачувані. Коли я запитав про це тата, він якраз практикував у вітальні закидання м’яча в лунку, переодягнувшись в екіпіровку гравця у гольф. Він так ударив по м’ячу, що той мало не вилетів крізь вікно, просвистівши над вухом Еріка-вікінга, що дрімав собі на спинці дивана. Ерік тільки повів вухом і знову заснув. Він дуже урівноважений кіт.
— ВІДДАТИ цуценят ЗАДУРНО? — вигукнув тато. — Ти що, здурів?
— Тільки частково, — пробурмотів я. Насправді я подумав, що якщо вже хтось і здурів, то цей мій тато, котрий у вітальні грає в гольф. От хай би він подивився на себе збоку!
Мама сказала, що на Різдво гроші летять, як полова:
— Нам будуть потрібні ці кілька копійок за песиків, вони і так перед нами в боргу.
— Стрілчині цуцики заборгували вам гроші? — мама ж не давала цуценятам на кишенькові витрати, щоб ті могли придбати собі щось у місцевій цукерні!
— А ти знаєш, скільки грошей іде на те, щоб прогодувати трьох голодних песиків? — обурилася вона. — Не кажучи вже про витрати на уколи за приписами ветеринарного лікаря, щоб їх можна було безпечно вигулювати… До речі, ти можеш зараз це і зробити, бо все одно не маєш до чого вчепитися.
Розмова явно не клеїлася.
— Там сипле сніг, — почав я сперечатися.
— Дітям подобається сніг, — відрізала вона.
А тато пирснув зо сміху:
— Тобі не відкрутитися, Треворе.
— Я не люблю снігу. Він холодний. І мокрий, і сиплеться мені за комір.
Мама визирнула з вікна:
— Та снігу там майже немає. Припини стогнати, вбирай куртку і виводь цуценят на прогулянку. Їм уже пора знайомитися з зовнішнім світом.
— Якщо я застуджуся, ти будеш винна, — дорікнув я.
— Іди-йди, — кинула вона.
— А якщо я підхоплю марсіанський грип або щось інше і ПОМРУ, ти будеш дуже шкодувати.
— А якщо ти не виведеш надвір цуценят, то можеш забути про Різдво, — додав тато, що з його боку було вкрай недоброзичливо.
— А як же тоді права людини? — почав було я.
— Що? Ти людина? А мені про це ніхто не казав! — показав зуби у посмішці тато.
— Ги-ги, дуже смішно, — набурмосився я. — Просто ти більший за мене.
— Просто ти менший за мене, — зареготав тато.
— Нічого, ось я виросту, — пригрозив я.
— І що? Що ти тоді зробиш? — поцікавилася мама, склавши на грудях руки і посміхаючись.
— Я… я… я вам скажу: я піду
