Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах - Джеремі Стронг
Тіні з Мишкою вдалося досягти більшого. Він ретельно обнюхав килимочок, а тоді сів, наморщивши носа і плямкаючи, немовби куштував якісь неймовірні ласощі. Після чого поволеньки звівся на лапи і побрів кудись геть.
Я хотів піти за ним, але Стрілка й далі сиділа, не бажаючи зрушити з місця. Скінчилося тим, що я поволік її, неначе статую, аж поки вона нарешті зволила підвестися й неквапом подріботіла поруч. Я міг би заприсянути, що вона навіть підморгнула мені.
Мишка завів нас до поля для гольфа, у чому не було нічого дивного. Хоча я волів би туди не вертатися через тих розлючених гравців у гольф, з якими нам довелося мати справу вчора.
Було нелегко приховувати собак від зайвих очей, коли ми перетинали зелені галявини. Скрізь, куди вів його запах, Мишка добувався навпростець, наче ведмідь (чи все ж таки як мишка?).
На щастя, дуже мало гравців у гольф виявилися настільки божевільними, щоб припертися сюди з самого ранку, і врешті-решт ми зауважили оддалік невеличкий сарайчик.
Мишка почалапав прямо до нього. Стрілка також пожвавішала. Вона натягнула повідець і занепокоїлася. Серце закалатало у мене в грудях. Я відчував, що ми на правильному шляху. Ми з Тіною обмінялися поглядами. Адже саме там могли перебувати наші цуцики.
Коли ми підійшли до хижі, почулися голоси. Я миттєво привів себе у стан бойової готовності і приклав палець до вуст, вимагаючи тиші й водночас відчайдушно сподіваючись, що жодна собака не почне гавкати.
Хижа була без вікон, тож ми не могли побачити, хто там усередині, та й чути було не надто добре. Не можна було втямити, про що там балакають. Я жестами показав Тіні, щоб ми відійшли назад і розробили план.
— Їх там двоє, - прошепотів я.
— Але я не чую цуценят, — тихо відповіла Тіна.
— Я теж не чую.
— Що ж нам тепер робити? — запитала вона.
— Мусимо туди зайти.
Обличчя Тіни сполотніло:
— Ти упевнений? Це ж небезпечно!
— Ми маємо застукати їх на гарячому, — сказав я. — Інакше нічого не зможемо довести. Крім того, ми маємо з собою псів.
— То що ж нам робити? — знову запитала Тіна.
— Увірвемося туди.
— А тоді?
Я подивився на Тіну. Подивився на небо. Подивився на землю. У мене не було готової відповіді:
— Побачимо, що зроблять вони.
— А як ти гадаєш, що вони зроблять?
Я вам кажу! З дівчатами ніколи не занудьгуєш. Звідки ж мені було це знати?
— Будемо діяти за ситуацією, — просичав я.
— Тобто?
— Тіно! Почнемо, а там буде видно. Я полічу до трьох. На рахунок «три» ти відчиняєш двері, а я вриваюся і стаю з ними віч-на-віч. Якби щось трапилося, ти будеш свідком. Хто б там не був, вони не впораються з нами обома.
— Точно. І я ще зроблю фото.
Ми знову підійшли до хижі й мовчки приготувалися до спецоперації. Я почав відлік.
— Один… два… ТРИ!
Тіна різко відчинила двері, а я вдерся у темну хижу.
ОДИН ФОТОСПАЛАХ, ДРУГИЙ!
На якусь секунду увесь інтер’єр сарайчика до найменших закутків вихопився з темряви. І там були вони — Чарлі Смаг та Шерон Бленкінсоп. І вони ЛИЗАЛИСЯ!
8. Знову беремо слід
Не гаючи ні секунди, я вибіг надвір, крикнувши Тіні:
— Тікай!
Нам услід пролунали розлючені вигуки.
— Я вас дістану! — ревів Чарлі. — Вам це так не минеться. Я зараз візьму вас за одне місце!
Він кинувся до дверей, та, очевидно, зачепившись за складені купкою ключки для гольфа, втратив рівновагу. Гепнувся на підлогу, збивши ще кілька стосиків ключок. Усі вони з гуркотом посипалася, коли він намагався звестися на ноги.
— Чарлі, — волала йому Шерон. — Повернись! Я тебе кохаю, Чарлі. Я дам тобі ще кавальчик шоколадки.
На Чарлі це не справило враження:
— Заткайся, ти, дурна каракатице.
Ми ще встигли почути розгублене хихотіння Шерон:
— Чарлі, дорогенький! Ти ж насправді не думаєш, що я каракатиця, правда?
Ми мчали стрімголов, захлинаючись від реготу, аж поки опинилися наприкінці поля для гольфа. Стрілка вважала це чудовою грою. Вона летіла разом із нами, хляпаючи вухами, радісно поглядала на мене й гавкала, немов скажена. Мишка ліниво трюхикав позаду, настовбурчивши густу кошлату шерсть. Він нагадував гігантського бульбашкоподібного прибульця з Марса, що полює за сиром.
Коли позаду залишилися зелені галявини для гольфа, ми зупинилися, регочучи й одночасно відсапуючись, що було, скажу я вам, доволі нелегко. Я озирнувся. Там не було й натяку ні на Чарлі, ні на Шерон.
— Ми у безпеці, — посміхнулася Тіна.
— Поки що, — уточнив я.
— Я кохаю тебе, дорогенький Чарлі! — передражнила Тіна, і ми знову розреготалися.
— Вона каракатиця, — нагадав я.
— Ну, а він горила, отже, пасують одне одному, — додала Тіна. — Чи ти бачив там цуценят?
Я похитав головою:
— Ти засліпила мене спалахом.
— Перепро-о-ошую, — Тіна почала вовтузитися з фотоапаратом. — Гм-м. Ніде не видно, — вона показала мені маленький екранчик із щойно зробленими фотографіями. Там було двійко голуб’яток — Чарлі і Шерон, зафіксовані навіки широким планом у режимі активного лизання. А от цуценят не було.
— Може, Чарлі тримав їх там якийсь час, а потім забрав, щоб згодом комусь віддати? — припустив я.
— Нам це мало допоможе, — шморгнула носом Тіна, уважно розглядаючи знімок. — Цікаво, чи могли б ми продати цю фотку до газети?
— Це було б фантастично. Чарлі провалився б під землю від сорому. Але спочатку він, мабуть, занапастив би нас із тобою.
Тіна знизала плечима:
— Та він і так готовий нас знищити. Чекає, мабуть, у засідці, коли ми повертатимемося додому.
— Ми підемо в обхід. Не бійся.
Ми рушили довкола найвіддаленішого краю поля для гольфа. Там, я знав, була стежка, що минала розкидані зусібіч будинки й старі гаражі, а тоді майже виводила на дорогу до Тіниного дому.
Тіна поглянула на годинник:
— Залишилося шість годин до того часу, коли Чарлі обіцяв передати цуценят.
— Я знаю, а ми досі не маємо й зеленого уявлення, чи вони справді у нього, і де відбудеться ця оборудка.
— Найгірше те, що увечері всі будуть у місті, дивитимуться, як запалюватимуть святкові вогні, — зітхнула Тіна. — А на околицях буде тиша і спокій. Чарлі зможе піти куди завгодно, і ніхто цього не помітить.
Я мовчав. Я вже теж про це подумав, і
