Загадка старого клоуна - Всеволод Зіновійович Нестайко

— Друзi мої! — казку я. — Якщо вистава сподобалась вам, то заслуга тут не стiльки моя, скiльки цiєї людини. Я хочу познайомити вас. Це один з найцiкавiших… 1 раптом Чак перебиває: — Стьопо! Милий! Що ти робиш? Вони ж не бачать мене. Я ж невидимий для них. Мене ж уже давно немає на свiтi. Я озирнувся. Всi якось дивно поглядали на мене.

— Ох, цi менi письменники! — вигукнув Льоня Монькiн. — Завжди чекай вiд них якоїсь несподiванки, розиграшу якогось. — Ану тебе! — махнула рукою Макаронiна. — От вигадник! — пiдхопила Тося Рябошапка.

— А вiн i в школi такий був! Не пам'ятаєте, чи що? — сказав Валера Галушкинський.

Я знову подивився на Чака, i тiльки тепер до мене дiйшло, що вiн сказав… "Мене ж уже давно немає на свiтi…" Друзi щось говорили, смiялися, але я не слухав. Менi раптом страшенно захотiлося назад, назад у дитинство. Я напружився.

Щось задзвенiло струною, наче обiрвалося в мене всерединi. Знову погасла у цирку електрика i засвiтилися високi зiрки.

Я ще чув голоси, але вже одiрвався вiд землi й летiв у чорну безодню, тiльки не вниз, а вгору…

Мабуть, з майбутнього повертатися назад важче, нiж з минулого.

Щось гуло й тремтiло у мене в грудях. Я наче прокидався од важкого сну. Нарештi розплющив очi.

… Я сидiв на лавцi у Парку iменi Примакова. Один. Чака не було.

Бiля мене лежав аркушик паперу, придавлений камiнцем. То була записка. Я взяв її.

"Прощай, Стьопо! Ти заснув, i я не хотiв тебе будити. А менi вже час… Спасибi тобi за мандрiвку! Щастя тобi! I таємниць! Обнiмаю. Чак". Я повiльно брiв додому.

Чого ж вiн пiшов? Чого не розбудив мене? Невже це останнє наше побачення? Вiн такий старенький i так погано себе почуває… I я навiть не знаю, де його шукати, не знаю його адреси. Вулиця Чкалова, а який номер? Та й чи маю я право його шукати?

Вiн цього не хотiв. Вiн хотiв, щоб лишилася таємниця, загадка.

Ну що ж! Значить, буде так. Нiколи в життi я до кiнця не знатиму все про таємничого Чака: де вiн жив, хто його родичi, дiти, онуки, може, навiть правнуки… А може, вiн жив самотньо i в нього не було нiкого? Бувають же в життi й такi самотнi ДIДУСI.

Чак! Яке дивне прiзвище! I раптом я подумав, що воно може бути скороченням вiд «чарiвник» або «чаклун». А втiм, цiлком нормальне прiзвище. Навiть письменниця е така — Чак. Я її книжку бачив у бiблiотецi — "З бiографiї слова". Звичайне прiзвище. А людина така незвичайна.

Я згадав дорослого Дмитруху з вусами. Дорослого бородатого Монькiна. Лисого Валеру Галушкинського… Дивно! Iгор Дмитруха — старший економiст у трестi, яким керує Монькiн. А як вiн, Дмитруха, глузує зараз з Монькiна! Цiкаво, якби Iгор ранiше знав, що Монькiн стане такою «цяцею» i буде його начальником? Як би вiн ставився до нього? Та й iншi. Якби вони знали своє майбутнє, як би вони поводилися?

А я?… Тю! Хiба я мрiяв коли-небудь бути письменником? А втiм… Хто його зна. Може, трошечки i мрiяв.

Я пiднявся лiфтом на свiй дванадцятий поверх, вийшов i… зупинився як вкопаний.

Пiд дверима нашої квартири на чемоданi сидiв… мiй дiд Грицько. Дiду! — кинувся я до нього.

— Здоров, розбiйнику! — дiд обняв мене. — Я вже думав, що й ночувати пiд дверима доведеться. — Ви приїхали?! — вигукнув я безглуздо-радiсно.

— Нi. Дома лишився. Чемодан мiй тiльки приїхав, — хмикнув дiд.

— А чого ж не подзвонили, телеграми не дали? Ми б зустрiли!

— Краще на день швидше, нiж на хвилину пiзнiше. Ото як побалакав з тобою по телефону, то так менi в п'ятах закрутило — здається, пiшки побiг би у той Київ. Терпiв кiлька днiв, терпiв (баба казала: "Хай уже на Жовтневi свята"), а тодi не витерпiв, знявся i — от бачиш.

— Ой! Це ж так здорово! Це ж так здорово, що ви приїхали! Це ж… — я аж захлинався вiд радостi, i ключ стрибав у моїй руцi, не попадав у замок. Нарештi…

— Овва-а! — дiд так i вклякнув на порозi, побачивши нашi меблi. — Ну, пани-и! Менi, репаному, тут i сiсти нiяк. Ходiмо на кухню.

— Та ви що! Ви що!… А спати разом будемо! Як на печi колись. Дивiться, яке широченне, дивiться!

— Еге! Ловкенька мебля! Нiчого не скажеш. Обставляється робiтничий клас. Може вже й трудове селянство у гостi кликати. Не соромно.

— Ну, розказуйте, розказуйте! Як там? Як у вас? Як баба Галя себе почувають? Як усi iншi? Хлопцi як — Василь i Андрiйко?

— Та нiчого. Хлопцi привiт тобi передавали. Може, на зимовi канiкули i в гостi приїдуть. Баба Галя просила поцiлувати, що я й роблю, — дiд невмiло цмокнув мене бiля вуха. — А так усе по-старому. Не дуже-то й часу багато минуло, неповних два мiсяцi. Нiхто не вмер. Всi живi-здоровi. А в тебе ж як? — Та нiчого. Нормально.

— Нiчого? — дiд лукаво примружив око. — Нiчого? А нащо ти брешеш? Нащо брешеш дiдовi? Га? По носу ж бачу, що в тебе щось на душi.

Вiд мого дiда Грицька не сховаєшся. Вiн просвiчує краще за будь-який рентген.

— Та що — на душi? Нiчого на душi, — намагався викрутитись я. — Ну кажи вже, кажи. Давай!

Я зiтхнув. I почав дiдовi розказувати все. Геть-чисто все. Вiд першої моєї зустрiчi з Чаком у цирку й до останньої зустрiчi сьогоднi. Про всi мої мандрiвки в минуле i сьогоднiшню мандрiвку в майбутнє.

Дiд не перебивав мене, слухав дуже уважно, тiльки зрiдка хитав головою, прицмокував, iнодi хмурив брови, iнодi усмiхався… Я розказував довго, майже двi години, намагався нiчого не пропустити, розказати так, щоб дiд якнайкраще уявив собi все.

Коли я закiнчив, дiд якусь хвилю мовчав. Потiм похитав головою:

— Мда-а… Iнтересно!… Iн-те-рес-но… Виходить, ти трохи не через усю iсторiю Києва, волоцюго, промандрував. Мда-а… Феномен людської уява, кажеш? Гм… Хто його зна… Гiпноз?. Не знаю. Не пробував. Але справдi, iнодi як розмрiєшся, як розфантазуєшся, на сiнi горiлиць лежачи, то наче кiно бачиш… Видно, в тебе, Стьопко, фантазiя непогано працює. Може, й справдi письменником колись станеш. А що? Головне ж для письменника — це уява, фантазiя. Уявляти собi так, наче ти це очима бачиш. Ну, правда, ще й працювати треба. Бо те, що ти являєш, треба ще й написати так, щоб читач твiй уявив. А це, брат, мабуть, непросто. Так що не