Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

«Це моя каравела», — здогадалася дівчина, і серце її радісно забилося.

Хмара обережно опустила Злату на дорогу і, не кваплячись, попливла назад за перевал. Злата не знала, чи довго триває день і коли тут настане ніч, але вона прикинула, що шлях до моря не повинен бути занадто довгим. У дівчини за спиною начебто виросли крила, так легко й вільно вона просувалася вперед. Однак близькість мети виявилася оманливою. Злата стомилася йти нескінченною дорогою. Пейзаж був одноманітним, і дівчина перестала помічати його красу. Вона йшла як заведена й бачила лише сріблясту смужку моря, яка її так вабила.

Згущалися сутінки. Блакитна долина налилася синявою. Небо заволоклося поволокою, лінія обрію стиралася, але чим більш розмитою ставала межа між морем і небом, тим яскравіше розгорявся на ній малесенький вогник. Каравела, немов дороговказна зірка, вела Злату, не даючи збитися зі шляху. Зрозумівши, що ніч неминуче наздожене її в дорозі, дівчина в розпачі подивилася навкруги в пошуках притулку, але, на жаль, ніде не побачила ні кущика, ні деревця, ні нірки. Незабаром на долину непроникним покривалом опустилася пітьма, стерши грань між небом і землею.

«Тільки б не зустрітися з Гончими Псами», — як заклинання повторювала Злата, вперто продовжуючи йти.

Раптом вдалині вона почула протяжливе тужливе завивання, від якого кров застигла в жилах. Пси вийшли на нічну стежку й, зачувши здобич, співали страшну пісню перед тим, як почати смертельну гонитву.

Тоненька ниточка надії, що Пси попрямують в інший бік ледь жевріла в Златі. Дівчина побігла, час від часу боязко озираючись. Невдовзі вона помітила позад себе на дорозі неяскраве світло.

«Звідки тут вогонь?» — дивувалася дівчина, мимоволі сповільнивши біг.

Сяюча пляма наближалася, і Злата з жахом роздивилася, що це зграя Гончих Псів, схожих на привидів. Їхня шерсть світилися в темряві, віддаючи блакиттю, а в примружених очах горів лютий жовтий вогонь. Пітьма навколо страшних, випромінюючих фосфорне світло хижаків, здавалася ще більш непроникною і маслянистою. Пси невблаганно наближалися. У нерівній боротьбі переможці вже визначилися.

«Де шукати порятунку?» — гарячково міркувала Злата, відмовляючись прийняти безперечну істину: порятунку немає. Незабаром Пси наздоженуть її і пошматують. Собаки завжди переслідують того, хто тікає, поки не заженуть до смерті. Раптом Злата у відчаї подумала: а якщо зупинитися? Може, тоді собаки припинять погоню. Злата схопилася за цю думку, як потопаючий хапається за соломинку, але відразу визнала її безглуздість. Зупинитися — означало віддати себе на поталу лютим звірам. Однак іншого виходу не було.

Прикликавши усю свою мужність, Злата різко повернулася до собак обличчям. Від несподіванки звірі зупинилися. Вони дивилися на здобич злими бурштиновими очима, не знаючи, як діяти й чого чекати. Вибравши поглядом ватажка, Злата подивилася йому просто у вічі. Дві пари очей схрестилися в мовчазному двобої. Деякий час звір і людина стояли не ворухнувшись, немов статуї.

Нарешті звір не витримав і відвів очі. З усієї сили намагаючись побороти страх, Злата зробила крок до зграї. Пси глухо загарчали.

— Ну, що ви лютуєте? — Злата ласкаво звернулася до собак. — Хто переконав вас, що ви повинні нести страх і біль? Ви сильні, а сила повинна йти поруч з добром. Ви красиві й граціозні. Хто змусив вас бути нещадними й кровожерливими?

Собаки стояли, насторожено дослухаючись до її слів.

— Ви вільні й повинні приймати свободу інших. Я не тікатиму від вас. Від долі не втечеш. Я під вашою владою, — гордо закинула голову Злата.

Пси не нападали, але перемир’я звіра й людини було занадто слабким. Собаки розгублено дивилися на дівчину. Вони звикли до жорстокості й погоні. Вони знали, як загнати жертву, не даючи їй ні хвилини перепочинку, але ця істота поводилася за іншими правилами, не так, як інші. Вона трималася, наче була однією з них, рівною, вільною й незалежною.

Зграя дивилася на ватажка в напруженому чеканні. Знову очі Злати й звіра зустрілися.

Вичекавши мить, ватажок став повільно наближатися до дівчини. Злата розуміла, що звір не пробачить їй жодного неправильного руху. Страх скував її, але вона з усієї сили намагалася здаватися спокійною. Звір підійшов до дівчини й став поруч, ніби визнавши її рівність.

— Дякую тобі, вільний звіре, — зворушено прошепотіла Злата.

Ворожість зникла. Один за одним Гончі Пси ставали поруч з дівчиною, немов приймаючи її до своєї зграї.

Коли Злата знову вирушила в дорогу, Пси йшли, супроводжуючи її, як почесний ескорт. Кожен здивувався б, побачивши цю дивну процесію. Золотом виблискувало волосся дівчини, і сріблом відливала шерсть звірів, які гордо й велично йшли поряд.

— Овва, та ж я втекла, не тікаючи, — раптом вигукнула дівчина й сумно додала: — Ось я і виконала всі три умови, а каравела, як і раніше, далеко.

Собаки нащулили вуха, ватажок щось прогарчав, один із Псів відокремився від зграї, підійшов до дівчини й підставив їй спину, пропонуючи сісти. Зворушена, Злата не знала, що й думати. Осідлавши пса, вона обхопила його за шию.

Пси зірвалися з місця й понеслися вперед. Кілька разів під час дороги Злата змінювала «скакуна». Ніколи їй не доводилося переносити таку