Сашко - Леонід Іванович Смілянський

Він пустив мої руки і почав терти ті місця на своїх руках, де позалишалися сліди від моїх зубів.

— От як покусав! Це ти міг би й горло фашистові перегризти…

– І перегриз би…

— Е, синку, бойовий ти хлопець, тільки дуже дикий. А для боротьби в тилу ворога треба мати і розум, і хитрість. Зрозумій — хитрість!

— Я хитрий. За це Бородатий і годинника мені подарував. — І я показав йому годинника, якого вже не раз йому показував.

— Де ж ти в біса хитрий? От ти взяв і прийшов до мене із зброєю, а я взяв і одняв її в тебе. А тобі треба було спочатку прийти без пістолета та й договоритись. От би я й не зміг відняти.

— А я вам доведу, що я хитрий, — заперечив гаряче я.

— Ану ж, доведи.

– І доведу…

— Ану ж…

Я вибіг з кімнати. Нехай не думає, що я такий дурненький. Я йому доведу, який я.

Я дістав у схованці другий пістолет. Але дяді Михайла вже не було вдома. Я його побачив удруге тільки ввечері. Зараз я вже не буз сердитий на нього, але довести своє мені кортіло. До якого часу він вважатиме мене за дитину!

— Знов прийшов? — сказав він, впускаючи мене до кімнати. Ромки не було вдома, і ми знову були вдвох.

— Прийшов.

— Чого?

— Щоб показати вам другий пістолет. — І я дістав такий же пістолет з кишені і показав йому здаля. — Я вам навмисне не сказав, що в мене їх аж два.

— А може, в тебе ще й кулемет є?

— Хоч би й був, я тепер не признався б вам.

— Дурненький ти, Сашко, їй-бо, дурненький, от хоч сердься, хоч не сердься. Коли твоя мати виїжджала з заводом в евакуацію, вона з слізьми просила мене, якщо ти повернешся, наглядати за тобою. Вона попереджала мене, що ти шибеник. Ну, от… іменем твоєї матері я наказую тобі віддати зброю…

Я швидко поклав на стіл пістолет і стрімголов вибіг з кімнати, щоб дядя Михайло не бачив моїх сліз…

ТРА-ЛЯ-ЛЯ!.

Було вже поночі, коли Ромка прибігла до нас.

— Тебе кличе татусь, — сказала вона.

Нащо мене кликав дядя Михайло, вона не знала, а це значило, що я потрібний йому в дуже важливій справі.

— Сашко! — пошепки прохала мене по дорозі Ромка. — Тільки ти не дуже щільно зачиняй за собою двері, а то ви завжди з татусем зачиняєтесь. І татусь, коли викликає тебе, вигонить мене з хати.

І справді, дядя Михайло, привітавшись зі мною, сказав до Ромки:

— Ану, дочко, йди собі погуляй, ще не дуже пізно. У нас тут мужська розмова.

Я помітив, що Ромка нещільно зачинила за собою двері, бо їй дуже кортіло знати, про що ми, мужчини, будемо тут говорити. А дядя Михайло помітив, що двері зачинені нещільно, й притиснув їх сам як треба.

Він трохи подумав, походив по кімнаті, а потім посадив мене біля себе на дивані й почав говорити:

— Я тобі зараз щось скажу, а ти відразу забудь те, що я тобі скажу.

— Гаразд.

— Навколо нас, Сашко, багато ворогів: гестапівських шпигунів, націоналістів і тому подібної наволочі. Вони намагаються вистежити чесних радянських патріотів, щоб віддати їх до рук фашистів.

— А що за люди націоналісти? — спитав я.

— Ти ще не зрозумієш. Це ті, які кажуть, що вони за свій народ, за Україну, а насправді вони продають Україну, зраджують свій народ.

— Що ж тут незрозумілого? — сказав я. — Все зрозуміло. Вони теж фашисти.

— Ну от і добре, що зрозумів. Слухай же тепер… За твоєю допомогою ми довідалися, що Вовчиха шпигунка, вона служить в гестапо й має завдання збирати відомості в цьому районі. Вона це й робить уже давно, з самого приходу фашистів. Це вона тоді вказала гестапівцям на підпільників, і вони впіймали Жениного батька. Вона дещо тоді пронюхала, тільки не знала точно, в якому дворі ловити підпільників. Ти маєш сказати цій жінці, що знаєш одного есесівського офіцера, який продає золоті речі, наприклад, персні, годинники, і що про це тобі сказав офіцерів шофер, якому ти чистиш завжди чоботи.

— Але ж я не знаю такого офіцера.

— А мусиш сказати, що знаєш… І що, коли вона схоче, ти скажеш цьому шоферові, й він приїде за нею на своїй машині, щоб одвезти її до офіцера, бо сам офіцер не може до неї приїхати: це дуже великий чин. Зрозумів?..

Я сказав, що все зрозумів і що я зараз побіжу до неї й зроблю, як він мені наказує, але дядя Михайло взяв мене міцно за плече й знову посадив біля себе.

— Не спіши поперед батька в пекло, — сказав він. — Я сам тобі скажу, коли це треба зробити. Так от… якщо вона скаже тобі, що згодна поїхати до того офіцера, то потім одного разу ти приїдеш у машині з есесівським шофером. Тільки ти не звертайся до нього, бо він у цей час розумітиме тільки по-німецькому. Второпав?

Ще б пак не второпав! Я відразу зрозумів усю задуману операцію, в якій я мав бути головною особою. Ой як це здорово!

Мені не терпілося швидше взятися за діло, але дядя Михайло мені сказав:

— Я тебе покличу і скажу, коли починати. Ти не виходь нікуди з дому і стеж за лікаркою.

Тоді я сказав дяді Михайлові, що я привезу її з шофером, куди буде наказано мені, і навіть допоможу її ліквідувати… Але дядя Михайло сказав, що моя справа — зв’язати лікарку з «есесівським» шофером, а потім вони обійдуться й без мене, і щоб я не сунув свого носа туди, куди мене не просять. Став би я ждати, поки мене кудись попросять! Мабуть, мене нікуди ніколи не просили б.

Коли я йшов від дяді Михайла, на подвір’ї мене схопила за руку Ромка й потягла за будинок у садок.

— Набалакались? — спитала вона сердито.

— Набалакались, — відповів я поважно. — А про що — краще не питай, однаково не скажу.

— Чому?

— Тому, що я вже забув, про що ми говорили.

— Брехун ти, Сашко.

— Нехай і брехун, однаково забув.

— А ти зовсім не товариш мені, коли так.

— А ти теж не товаришка, коли хочеш випитати.

Тоді вона засміялася й сказала, що вона тільки пожартувала, щоб переконатися, чи вмію я держати язик за зубами, чи, може, я базікало, і що її зовсім і не цікавить, про що ми розмовляли