Сашко - Леонід Іванович Смілянський

— Вранці він був у мене в лікарні, — говорила вона, — я сама провела його трохи по вулиці й повернулась до лікарні.

— З лікарні він не повертався додому, — запевняв я, — бо я приходив до нього і не застав.

Хоч був уже вечір, ми всі розійшлися по вулицях шукати Юрчика і повернулись так пізно, як тільки дозволяв наказ коменданта про рух по місту. Ніяких слідів Юрчика ми не знайшли. Тільки я в знайомих чистильників, які сьогодні працювали в місті і яких я випадково зустрів увечері, довідався про облаву на Сінному базарі. Я розповів про облаву Юрчиковій матері.

— Юрчик міг іти з лікарні через Сінний базар, — висловила вона здогад.

— Але ж він малий… — заперечував я. Та вона знала більше за мене.

— Останнім часом фашисти беруть дітей і везуть до Німеччини, — сказала вона. — Я ще не знаю напевно, для чого вони їх вивозять, але нам уже відомі факти вивозу дітей.

Тьотя Клава була в розпачі. Незважаючи на пізній час, вона пішла в комендатуру. В неї була нічна перепустка, як у лікаря.

Ми з Ромкою довго розмовляли під шовковицею, але нічого не могли придумати, щоб допомогти Юрчикові чи його матері.

Вранці другого дня вона сказала нам, що не знайшла слідів Юрчика і в комендатурі. Проте якийсь офіцер у комендатурі, який користувався її послугами в лікарні, пообіцяв вжити заходів, щоб розшукати хлопця. Не чекаючи виконання його обіцянки, ми всі знову пішли по місту шукати Юрчикових слідів.

Але тільки на третій день ми довідались про його долю.

Звістку про нього приніс Ромчин батько. Він через своїх людей узнав, кого захопили в облаву, і, як виявилося, серед впійманих на вулиці дітей був Юрчик. Коли ми сказали про це його матері, вона мовчки, з рішучим виглядом одяглась і пішла з дому. Напевне, вона пішла на вулицю Артема, і ми нетерпляче чекали її.

Вона повернулась тільки надвечір. Ми побачили її ще на вулиці й побігли назустріч.

— Ну! Де Юрчик? Ви його бачили?

Вона нічого не відповіла нам, і ми помітили, що вона ледве переступала ногами з виснаження й розпачу. Ми пішли за Юрчиковою матір’ю до їх помешкання. В неї ледве вистачило сили відімкнути двері. Потім вона впала на ліжко обличчям у ковдру і заридала.

Ромка кинулась до неї, обняла її, цілувала.

— Тітонько, не треба, не треба так!.. Він іще повернеться, його відпустять.

Але тьотя Клава рвала на собі волосся, підхоплювалася з ліжка й падала знову…

— Юрчику! Юрчику! Синку мій нещасний! — увесь час промовляла вона, не слухаючи наших слів.

Я не знав, що мені треба тут робити, і стояв зовсім безпорадний. Нарешті я догадався налити в склянку води, але бідна жінка не стала пити.

— Коли його вивезуть, — стогнучи промовляла вона, — я не витримаю, я не зможу жити без нього. Я жила тільки моїм Юрчиком. Я накладу на себе руки.

— Що ви, тьотю, — втішала її Ромка, — хіба ж можна так? Ми всі повинні жити, щоб боротися з проклятими загарбниками. Ми будемо мститися за Юрчика, і ви, і я, і всі ми. Але вони не заберуть його, він ще повернеться.

Минуло багато часу, поки вона трохи заспокоїлась. Мабуть, у неї вже зовсім не було сили, і вона здавалася нам спокійнішою.

— Я виходила скрізь, — розповідала вона тепер нам, — і на вулиці Артема, і в коменданта, і в гестапо. Я скрізь благала відпустити його, і ніхто нічого не допоміг мені. Я пропонувала вивезти мене замість нього, але вони сказали, що я потрібна тут, у лікарні.

— А той офіцер з комендатури, який обіцяв допомогти вам? — спитав я.

— Той офіцер? — промовила вона. — Це мерзотник, яких я ще не зустрічала в житті. Він глумився з мене. Адже це він керував облавою, це в нього є наказ про вивіз дітей після десятилітнього віку. Нехай він тепер потрапить до мене в лікарню!

Через хвилину вона знову плакала, стогнала, не знаходячи собі місця.

Коли ми почали прощатись, вона з жахом в очах ухопилася за нас і почала просити, щоб ми не залишали її, бо вона не знає, що може вдіяти з собою.

Ромка залишилась з нею на всю ніч, а я пішов додому і по дорозі зайшов до дяді Михайла попередити, що Ромка не прийде до ранку.

В одному з сусідніх будинків по нашій вулиці оселилися троє фашистських офіцерів. Не довго думаючи, я вирішив у них дістати зброю собі й Ромці. Адже які ми партизани, коли не маємо зброї. В цьому ж будинку жив швець, у якого я часто купував гуталін його власного виробництва. Будинок був мені знайомий. Ми почали стежити за їх квартирою. Ми встановили, що вони зранку о дев’ятій годині виходять з дому, за винятком свят. Приходять назад не в однаковий час, але ніколи не приходять раніше шостої. Їх обслуговувало троє денщиків, які теж зранку йшли за продуктами. Помешкання було на замку, і в кімнатах залишався величезний страшний собака — німецька овчарка. Що в них у кімнатах можна було знайти зброю, я не сумнівався, бо одного разу, стежачи за будинком, коли офіцери вже пішли, я бачив, як денщик витирав ганчіркою дві кобури з пістолетами. Певне це були запасні.

Спочатку ми з Ромкою думали отруїти собаку і влізти до кімнат, коли нікого в них не буде. Ромка спробувала якось у дворі кинути собаці шматок чистого хліба для спроби, але та не взяла їжі з чужих рук. Тоді ми стали чекати випадку, коли хто-небудь з німців, ідучи з дому, забере з собою й собаку.

Такого випадку не траплялось. Зате трапилось інше. Один з офіцерів виїздив з Києва й забрав з собою собаку. Я бачив, як вантажили на авто його чемодани й собаку. Бачив, як він гаряче прощався з своїми приятелями. Було ясно — він виїздив зовсім.

Другого дня, коли обидва офіцери пішли з дому, ми чекали, що денщики теж підуть. Але незабаром пішов тільки один, а другий залишився дома замість собаки. Ми терпляче чекали.

Наступного ранку чергувала коло їх будинку Ромка. Вона раптом прибігла до мене й повідомила, що з дому пішли обидва офіцери й обидва денщики.

Я залишив дома свою чистильну скриньку, яку вже