Незнайко в Сонячному місті - Микола Миколайович Носов
Поки Незнайка, Кнопочку й Пістрявенького обсипали тирсою і били по голові пухирями, вони мовчки терпіли, бо ж знали, що в театрі без цього не можна. Однак невдовзі з'явилися нові режисерські штучки, до яких вони ще не звикли. Одна з тих штучок полягала в тому, що під час перерви між діями світло в залі для глядачів не засвічували, як це робилося завжди, а, навпаки, гасили його, внаслідок чого глядачі змушені були сидіти під час антракту в безпросвітній темряві. І от, коли після першої дії світло в залі погасло, хтось зібрав з підлоги цілу пригорщу тирси й висипав за комір Кнопочці. У цей час хтось устругнув таку саму штучку з Незнайком. А щодо Пістрявенького, то йому хтось вилив за комір склянку холодної води. Хто це зробив, в темряві не видно було. Кнопочка, Незнайко й Пістрявенький дуже образилися за таке безцеремонне поводження і вирішили піти з театру, але коли спробували встати, то відчули, що прилипли до стільців. Насилу відірвавшись од стільців, вони попрямували до дверей, і, коли виходили з театру, хтось смикнув Кнопочку за косу й на додачу дав ваговитого стусана в шию.
Розділ двадцять восьмий
Відкриття професора Кузьки
Усе це, як кажуть, переповнило чашу терпіння Кнопочки, і, коли друзі повернулися до готелю, вона сказала:
— Пора нам їхати додому. Більше я не хочу залишатись у Сонячному місті!
— Я теж не хочу жити в цьому паршивенькому Сонячному містечку! — підхопив Пістрявенький. — Дуже мені треба, щоб мені за комір лили холодну воду!
— Ну що ж, друзі, — погодився Незнайко. — Сьогодні вже пізно, а завтра зранку ми можемо вирушати додому. А зараз ми підемо з тобою, Пістрявенький, і розшукаємо наш автомобіль, який ми залишили в день приїзду десь на вулиці.
Незнайко й Пістрявенький пішли розшукувати автомобіль, а Кнопочка сіла за маленький столик у кутку, засвітила електричну лампочку й стала читати газету, яку не встигла прочитати вранці.
У ті дні газети багато писали про те, що міліціонери не вміють як слід боротися з вітрогонами й ставляться до них занадто м'яко, а вітрогони від цього почувають себе безкарними й хуліганять ще дужче. Прочитавши одну таку статтю, Кнопочка вирішила відкласти газету, але тут їй на очі потрапила стаття, котра називалась: «Оповідання професора Кузьки про те, як він дізнався, хто такі вітрогони, звідки вони походять і як з ними боротися». Ось що писав професор Кузька у своїй статті:
«Одного разу, гуляючи по зоопарку, я побачив дуже дивне явище природи. На моїх очах осел, який перебував за решітчатою загорожею, несподівано перетворився на коротульку. Це дивовижне явище так спантеличило мене, що я на мить остовпів. Однак усе, що відбулося далі, я чудово бачив і запам'ятав. Так, наприклад, я добре бачив, що перед загорожею в цей час стояли два малюки.
Один був у жовтих штанах, другий — у пістрявенькій тюбетейці з візерунками. Той, що був у жовтих штанах, тримав у руках невеличку паличку. Цією паличкою він розмахував перед ослячим носом, бажаючи, мабуть, подразнити тварину. У відповідь на це осел, перетворившись на коротульку, дав дражнюці такого щигля, що бідолаха відскочив убік. Після цього колишній осел переліз через огорожу й погнався за обома малюками, котрі кинулися від нього втікати. Я побіг за ними навздогін, щоб провести наукове спостереження над колишнім ослом, але по дорозі загубив окуляри, без яких майже нічого не бачив. Поки я розшукував окуляри, обидва малюки й колишній осел, що переслідував їх, устигли зникнути, і мені більше не пощастило їх зустріти. Однак я добре запам'ятав, що колишній осел був одягнутий у широкі зеленувато-жовті штани й піджак з вузенькими рукавами, а на голові в нього був плямистий берет з китичкою.
Повернувшись додому, я почав обдумувати цей дивовижний випадок і дійшов висновку, що все це мені привиділося. Але через кілька днів я став зустрічати коротульок, котрі були одягнуті точнісінько так, як бачений мною колишній осел. Ці коротульки невдовзі дістали назву вітрогонів. Вони хуліганили на вулицях, ображали перехожих, вчиняли різні дикі вибрики і взагалі не вміли поводитися по-коротулячому. Тому я дійшов висновку, що всі ці коротульки зовсім не коротульки, а колишні осли, тобто осли, що перетворилися на коротульок.
Я не квапився повідомити в газету про своє наукове відкриття, тому що не міг пояснити, чому в місті з'явилося так багато вітрогонів. Якщо припустити, що кожний вітрогон — це колишній осел, то буде незрозумілим, звідки у нас взялося стільки ослів. Наскільки мені було відомо, осли в нас були тільки в зоопарку. Звернувшись до працівників зоопарку, я довідався, що в зоопарку було всього три осли, та й ті кудись зникли. Таємниче зникнення трьох ослів підтверджувало мій науковий здогад про те, що ці осли перетворилися на вітрогонів, проте це не могло з'ясувати, де взялися всі інші вітрогони.
Декілька днів підряд я ламав голову і безуспішно намагався знайти відповідь на це запитання. Нарешті в цій справі допоміг мені випадок. У будинку, де я живу, по сусідству з моєю квартирою живе коротулька, на ім'я Чубчик. Цього Чубчика я добре знаю і навіть особисто знайомий з ним. Він завжди був зразковим малюком, ніколи не пустував, ніколи не грубіянив і взагалі нічого поганого не робив. Уявіть собі мій подив, коли я дізнався, що Чубчик став вітрогоном. Нарядившись у широкі жовто-зелені штани й піджак з вузькими рукавами, він почав хуліганити й скандалити на вулиці, так що нікому не давав проходу. Коли б я особисто не знав Чубчика, то міг би подумати, що вітрогоном може стати тільки така тварина, як осел, але тепер для мене вже ясно, що вітрогоном може зробитись і звичайний, простий коротулька.
Продовжуючи свої наукові спостереження, я переконався, що вітрогони бувають двох сортів. Вітрогони першого сорту, або дикі вітрогони, це ті, що походять від ослів. Вітрогони другого сорту, або домашні вітрогони, — це ті, котрі походять від простих коротульок. Дикі вітрогони — істоти дурні від природи, на них не впливають ніякі виховні заходи, тому скільки їх не вчи, вони так вітрогонами й залишаються. Домашні вітрогони — істоти розумніші, але в них дуже м'яка вдача, тому
