Незнайко в Сонячному місті - Микола Миколайович Носов

Слідом за цим у різних інших газетах з цього, приводу з'явилась ціла низка статей різних коротульок. Одні коротульки підтримували думку Букашки, кажучи, що міліція має тепер багато клопоту в справі регулювання вуличного руху, тому без організації товариства нагляду за порядком не вдасться впоратися з безладдям; інші, навпаки, писали, що ніяке товариство нагляду за порядком не справиться з безладдям, оскільки ні «в кого нема досвіду в цій справі, й тому-то боротьбою з вітрогонами має займатися міліція. Із статтями з цього питання виступили такі коротульки, як Гулька, Мулька, Промокашка, Черепушка, Кондрашка, Чушка, Тютелька, Мудрашка, а також професор Мордочка.

Особливу увагу привернув до себе коротулька Кондрашка, що писав статті в надто гострій формі, обзиваючи вітрогонів різними образливими іменами, як наприклад, уламками, вертопрахами, піжонами, пустобрехами, хуліганами, віслюками, пітекантропами, печенігами й непарнокопитними тварюками, а міліціонерів — розтяпами, ґавами, недотепами, лопухами, губошльопами, рохлями, розмазнями й самовідданими свистунами. Така різкість з боку Кондрашки пояснювалась тим, що його самого облили перед цим на вулиці водою, а міліціонер, який стояв поблизу, навіть не звернув на це уваги, бо дивився в інший бік.

Розділ двадцять сьомий

Під владою вітрогонів

У той час, як у газетах розгорілися суперечки про те, треба чи не треба міліції вести боротьбу з вітрогонами, міліціонери самі розпочали цю боротьбу. Справа в тому, що, як тільки на вулиці траплявся який-небудь випадок, то одразу ж довкола збирався натовп коротульок. Цікавих завжди було так багато, що вони заповнювали не тільки тротуари, але й усю бруківку. Через це рух автотранспорту припинявся, і черговому міліціонерові, хочеш не хочеш, а доводилося втручатися, щоб навести належний порядок.

Якось трапився такий випадок. По вулиці назустріч один одному йшли двоє коротульок — Супчик і Крендельок. Обидва були одягнуті за останньою модою, тобто в широкі жовто-зелені штани й піджаки з вузенькими рукавами. Вони не хотіли поступитись один одному дорогою, внаслідок чого один наступив другому на ногу (хто кому, зараз уже точно невідомо). Як тільки це сталося, вони почали обзивати один одного різними поганими словами. Одразу ж зібрався натовп. Рух транспорту припинився. Прибіг міліціонер Чобіток і став просити всіх розійтись, але ніхто не розходився. А Супчик тим часом ударив кулаком Кренделька по шиї і посадив під оком синяка. Тоді міліціонер Чобіток схопив за комір Супчика й потягнув у відділення міліції. По дорозі Супчик намагався вирватись і вкусив міліціонера за руку. Чобіток дуже розсердився і, коли прийшов у міліцію, дістав із шафи товсту книгу, яка зберігалася там з давніх-давен і в якій були записані всі старовинні закони, й вичитав у ній, що за кожний удар по шиї у давнину каралось однією добою арешту, за синяк під оком — три доби й за укус руки — теж три. Вирішивши застосувати цей старовинний закон, Чобіток сказав Супчикові, що він арештований за всі його злочини на сім діб, і відвів його до окремої кімнатки, яка була при кожному відділенні міліції і звалася чомусь «холодильником». Походження цієї назви тепер уже ніхто не знав. Сама назва збереглась, а от від чого вона походить, — це, як кажуть, загубилося в пітьмі минулого. В цій кімнатці насправді не було холодно, хоч, можливо, колись давно в ній підтримувалась прохолодна температура. Єдине, чим тепер ця кімнатка відрізнялася від інших, було те, що вона замикалася на ключ.

Залишивши Супчика в «холодильнику», міліціонер Чобіток приніс йому з їдальні вечерю, а сам пішов додому й ліг спати. І ось тут-то з ним трапилась історія, яка часто траплялася з Незнайком. Коротше кажучи, його почала мучити совість. Йому стало здаватися, що він не має права спокійно спати й взагалі бути на волі, тим часом, як інший коротулька сидить під замком і не може нікуди вийти. Промучившись півночі, Чобіток пішов у міліцію і випустив з «холодильника» Супчика. Однак коли він повернувся додому, совість почала йому допікати знову. Вона доводила, що він учинив не по закону, відпустивши на волю вітрогона, якому належало сидіти під замком сім діб.

З того часу такі випадки стали траплятись і з іншими міліціонерами. Всі вони, за прикладом міліціонера Чобітка, спочатку саджали затриманих вітрогонів у «холодильник», але потім їх мучила совість. Не витримавши докорів совісті, вони відпускали в'язнів на волю, після чого їх терзали сумніви, чи правильно вони зробили, порушивши закон.

Вчинивши таке, деякі міліціонери втрачали сон і апетит і не знаходили собі місця від збентеження, а один міліціонер, відпустивши порушника на волю, каявся так, що засадив сам себе під арешт і заспокоївся лише після того, як відсидів у «холодильнику» чотири доби.

Після випадку з Супчиком міліціонер Чобіток обдумав усе, що сталося з ним, і виступив по телебаченню з доповіддю, в якій доводив, що замикати вітрогонів у «холодильник» недобре. Замість цього треба висміювати їх у газетах та журналах, малювати на них карикатури, складати різні віршики й оповіданнячка про їхні витівки — тоді вони одразу виправляться і порозумнішають. Ця думка всім дуже сподобалась. У газетах одразу з'явилося багато різних шаржів та карикатур. Вітрогонів малювали в широченних жовто-зелених штанах та піджаках з такими вузенькими рукавами, яких і на світі не буває. Носики всім малювали малюсінькі, верхню ж губу відтягували до того, що було страшно дивитись. У кожній газеті можна було побачити яке-небудь смішне оповіданнячко з вітрогонського життя, і треба сказати, що публіка дуже любила читати всю цю писанину; особливо ж деяким читачам подобались оповідання в картинках про витівки вітрогонів, бо це було дуже смішно.

Незважаючи на висміювання, під яке потрапляли на кожному кроці вітрогони, кількість їх, проте, не зменшувалась. Основне лихо, звичайно, не в тому, що коротульки натягували на себе безглузді жовто-зелені штани й піджаки з ідіотськими рукавами. Найголовніше полягало в тому, що вони переймали манери, замашки й звички вітрогонів. Так, багато коротульок, яким раніше й на думку не спадало робити щось погане, тепер спокійнісінько плювали з вікон п'ятого поверху кому-небудь на голову, гадаючи, що це й справді дуже дотепно. Деякі брали в бібліотеці книги, виривали сторінки й робили з них паперових голубів. Їх не бентежило, що книгу після цього вже не можна було читати. З'явилися також любителі грати на щиглі. Знайшлися навіть такі «діячі», які грали не лише на щиглі, але й на ляпаси, стусани й потиличники, причому встановили таксу, за якою один ляпас дорівнювався двом потиличникам, п'ятьом стусанам