Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

палких освідчень, зате Зевс помітив усе. Похмуро стало на душі в Зевса, насупився він, померкло сонце, і небо затягло важкими хмарами. Почав він думати, як учинити з цим зухвалим смертним, і погляд його впав на свинцеву хмару, що закрила небосхил. І звелів Зевс хмарі набути вигляду Гери. Миттю хмара почала стискатися, густішати, ставати плоттю, і незабаром поруч з богом сонця стояла точна копія його дружини. Її й послав Зевс до Іксиона.

Земний цар прийняв її за справжню Геру й зовсім утратив розум. Він уявив себе рівним до богів і почав перед усіма вихвалятися своєю перемогою над Герою. І тоді Зевс напророчив, що від любові Іксиона й хмари народиться потомство. І будуть це ні люди, ні звірі. Так виникли кентаври, вільне плем’я з розумом людини й силою та спритністю звіра. У спадщину від Іксиона їм дісталася гаряча й неприборкана вдача, а від хмари — любов до волі.

Поки Злата слухала історію, дорога звузилася й перейшла в стежку. Тепер двоє їхали так близько один від одного, що, коли Злата струшувала головою, щоб відкинути назад копицю волосся, золоте пасмо торкалося кентавра. Юнак-кінь оцінюючи подивився на дівчину й сказав:

— А ти дуже красива. Хочеш бути моєю подружкою?

Злата заливисто розсміялася:

— Останнім часом ти другий, хто мені це пропонує.

— А хто був першим? — войовничо запитав хлопчик-кентавр, усім своїм виглядом показуючи, що він не звик бути на других ролях.

— Зоряний Шейх.

Магічне ім’я зробило належне враження. Стрілець зупинився й витріщився на Злату, немов побачив її вперше. На обличчі його був написаний подив, змішаний з недовір’ям.

— І ти йому відмовила?

— Як бачиш, я тут, а не в зоряному палаці, — посміхнулася Злата.

Кентавр підбадьорився.

— Послухай, якщо станеш моєю подружкою, ти не пошкодуєш. Мій батько — ватажок кентаврів. Я теж буду ватажком.

— Не сердься, але в мене вже є дружок на Землі. Я обов’язково повинна до нього повернутися.

— Шкода. Ти мені дуже подобаєшся, — зітхнув юнак і зненацька довірливо зізнався: — Розумієш, воїн має право вибрати подругу. Уже три дні, як я маю зброю, а й досі нікого не вибрав.

Від колишньої пихатості й чванства юного кентавра не залишилося й сліду. Зараз Стрілець був просто розгубленим хлопчиськом. У засмученні юнака проступала така наївність, що Златі захотілося втішити його, як молодшого брата.

— Не засмучуйся, іноді свою пару шукають роками. Мені ще важче. Я пройшла довгий шлях, щоб знайти свого принца, але нас знову розлучили, і хто знає, коли ми знову побачимося, — сумно сказала вона.

Якийсь час вони їхали мовчки, а потім кентавр повернувся до Злати, й обличчя його осяяла широка посмішка.

— Я знаю, що робити. Я відведу тебе до Праматері Хмари. Вона живе в глибокій лощині й часто допомагає тим, хто просить її про це, — запропонував кентавр.

Розділ 15
Праматір Хмара

Злата не замислюючись пішла за новим знайомим. Стежка звузилася настільки, що двом на ній було не розминутися. Кентавр йшов попереду, а вершниця обережно їхала за ним. Іноді стежка наближалася так близько до урвища, що в Злати паморочилося в голові. Вона намагалася не дивитися вниз, і, хоча білогривий кінь Зоряного Шейха впевнено ступав по кам’янистих уступах, серце в неї завмирало, коли вона дивилася на гострі, наче зуби дракона, скелі, що нагромаджувалися далеко внизу Нарешті вони дісталися пологої кам’янистої площадки, за якою стежка обривалася, а в гори йшла наскрізна печера. Далеко в глибині світилося світло. Кентавр зупинився.

— Далі тобі доведеться йти самій. Праматір Хмара живе в лощині по той бік тунелю. Вона виконає тільки одне бажання — перше, яке ти висловиш, коли вийдеш на світло.

— Так просто? — здивувалася Злата. — Добре ж ви живете: що не забажаєш — відразу виконується.

— Бажати не так легко, як здається, — загадково промовив кентавр.

Злата посміхнулася і, торкнувши коня за вуздечку, направила його в темний коридор. Вона точно знала, що побажати. Однак варто їй було опинитися під нависаючим кам’яним склепінням, як зачарований тунель оточив її спокусами. Раптом її почала мучити спрага, а перед очима виник спокусливий келих з холодним лимонадом. Шипучі бульбашки піднімалися вгору, а по запітнілих стінках стікали крапельки вологи. «Хочу пити», — прошепотіла Злата. Спрага минула, але дівчину охопила сонливість. Очі злипалися, і вона ледь могла втриматися в сідлі. Їй здавалося, що вона бачить зручне ліжко. Хотілося впасти на м’які перини й заснути, не думаючи ні про що. Сонливість зникла через те, що Злату пройняв холод. Вогка сирість пробирала до кісток. Дівчина змерзла так, що в неї зуб на зуб не попадав. Вона готова була все віддати за теплу хутряну шубу, в яку можна закутатися, сховавшись від холоду. Несподівано потеплішало, і холод поступився місцем голоду. У роті в Злати вже давно не було ані крихти, а тут ще звідкись повіяло запахом свіжоспеченого хліба та смаженого м’яса. І вона промовила: «Як хочеться їсти».

У лічені хвилини,