Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська - Олександр Степанович Дерманський

Кузя зашарівся, проте взяв скрипку й смичок і почав грати. Він грав довго й натхненно; скрипка то сміялася, то ридала, то майже замовкала, а то вибухала дивовижними звуками.

Наостанок над городом розлилася прекрасна мелодія вальсу. Вона була напрочуд гарною і зачарувала всіх слухачів. А окрасою концерту стала остання нота — нова, зранку винайдена, несамовита і пронизлива нота «ку».

Якось Онисько повертався з прогулянки додому й побачив Джека. Жук порався коло якоїсь чудернацької прямокутної штуки з тонкої лози та лопухів.

— Що це ти таке цікаве майструєш? — запитав Онисько.

— Це повітряний змій, — гордо відповів Джек. — Я назву його Зеленим Драконом!

— І навіщо він тобі? — поцікавився вуж.

— Запущу — нехай літає над городом.

— Ти ба! — вигукнув Онисько. — Він уміє літати?!

— Ще й як! — підтвердив колорадський жук.

— А я можу про це тільки мріяти, — зітхнув Онисько. — Слухай, — додав він, — можна я з тобою позапускаю цього Дракона?

— Згода, — дозволив Джек, — мені якраз потрібен помічник.

Жук прив’язав до змія довгу тонку мотузку, і Зелений Дракон був готовий до запуску.

— Тримай якомога міцніше цю линву, — жук подав кінець мотузки Ониськові, а сам взявся за неї ближче до змія й побіг проти вітру.

За хвилину змій зринув у небо. Його підхопив вітерець і піднімав попід хмари.

Онисько тримав кінець мотузки зубами, Джек вхопився поруч, і вони поспішили за змієм.

Раптом Джек перечепився через грудку, випустив з лапок линву й гепнувся на землю. Онисько тримав далі Зеленого Дракона, але той здіймався щораз вище і вище.

Вітер дужчав, і Онисько відчув, що він вже не торкається землі. Змій линув у височінь, а на кінці мотузки метлявся Онисько. Він теж кудись линув!

Вуж хотів закричати «Ура! Дивіться всі: я лечу!!!», та згадав, що рот зайнятий линвою. Тоді глянув донизу, щоб угледіти Джека, і… перелякався: змій підняв його так високо, що в Ониська запаморочилося в голові. Джек з висоти здавався малесеньким, як макове зерня. Він біг за Ониськом, розмахував лапками і щось незрозуміле кричав.

«Ну все, я впаду і розіб’юся, — думав Онисько. — Виявляється, що літати не так уже й приємно. Навіть трохи страшно. Особливо коли й закричиш, бо відразу впадеш. Не думав, що мій перший у житті політ може стати останнім…»

Ураз вуж побачив прямо перед себе гілки якогось дерева. Він миттю вхопився хвостом за одну з них, одночасно розтиснувши щелепи. На щастя летючого вужа, його повітряний шлях перегородила висока верба, що росла край городу. На її верхівці й опинився Онисько.

У цей час на крики Джека позбігалися Одарочка, Евридіка й Кузя. Всі вони стояли під вербою, задерши голови.

— Як ти там, Ониську?! — загукала до вужа Евридіка.

— Привербився! — кинув у відповідь Онисько. — Але мені б якось приземлитися!

— То злазь! — запропонував Кузя.

— Не можу! — замотав головою Онисько, міцно обвивши гілку. — Я впаду!

— Не бійся, я допоможу тобі спуститися! — намагалася заспокоїти товариша Одарочка.

Вона спробувала залізти на вербу. Та щоразу, коли чіплялася лапками за кору, Жабка зривалася й падала додолу.

— Нічого не вийде, — сказав Джек, — у тебе ж перетинки між пальцями.

— Ось тобі й маєш, — похнюпилась Одарочка. — Виявляється, жабки не вміють лазити по деревах.

— Зніміть мене звідси! — ледь не плакав Онисько.

— Доведеться почекати, друже, поки ми зробимо драбину, щоб тебе дістати! — гукнув Джек. — Посидь там трохи.

Усі пішли майструвати драбину. Онисько залишився сам на вершечку високої верби.

Вечоріло, на небі з’являлися перші зірки.

Мимоволі Онисько замилувався зоряним небом. Спочатку, щоб час летів швидше, вуж рахував ті дивовижні далекі вогники. Потім Онисько почав мріяти: як би було цікаво полетіти туди, в далекий космос, побувати на котрійсь із недосяжних планет і подивитися, чи ростуть на ній такі-от корисні рятівні верби, як ця, що стала його нічним притулком. Дізнатися, чи роблять інопланетні колорадські жуки повітряних зміїв і чи запускають на них у небезпечні повітряні мандрівки інопланетних вужів…

Онисько так замріявся, що незчувся, як і заснув. Йому снилася височенна драбина, по якій до нього на вербу намагалася видертися інопланетна жабка Одарочка. Але вона весь час падала з нижніх щаблів і розчаровано бурчала:

— Я зробила важливе відкриття: по драбинах жабки теж не вміють лазити…

Потім на драбину заліз інопланетний Джек і щосили потягнув Ониська за хвоста.

— Час додому, друже! Зараз я тобі допоможу…

— Не треба!!! — зарепетував уві сні Онисько і… прокинувся.

Перед ним таки був Джек, але не інопланетний, а звичайний, колорадський. Він стояв на вершечку драбини, притуленої до верби, й легенько смикав Ониська за хвоста.

Коли друзі успішно спустилися на землю, Онисько промовив:

— Я довго дивився на зоряне небо й мав достатньо часу, щоб дещо обмізкувати. І знаєте, про що я подумав? Про те, що на жодній планеті немає таких вірних друзів, як ви.