Таємниця підводного човна - Андрій Анатолійович Кокотюха
Права нога раптом втратила опору, зашпорталася і підломилась. Одразу ж заломилася в коліні й ліва. Відчувши, що падає, Богдан за спортивною звичкою встиг згрупуватися, впав на руки, перекотився через голову, сам собі нагадавши футбольний м’яч. І тут же з жахом уявив — ось зараз страус почне за своєю звичкою ним гратися. Заплющив очі, чекаючи на неминучу розправу.
Проте нічого не сталося. Лишень почув крізь дзвін у вухах:
— Назад! Назад, я сказала! На місці стій!
У відповідь — погрозливе клацання пташиного дзьоба.
Перевернувся Богдан на спину. Розплющив обережно одне око. Потім — друге. Світ перестав перед ним хитатися. І побачив хлопець перед собою Галчині ноги.
Дівчина з кісками стояла просто перед ним, майже впритул до лежачого. Над нею височіла довга страусова шия, невпинно клацав дзьоб.
Але Галка, ставши між птахом і Богданом, широко розкинула руки, кричала грізно й дзвінко:
— Скільки тобі казати! Поганий птах! Назад!
Поруч уже тупцяв Данило, але якось так не дуже впевнено. Не було в Ланового стійкої віри в милосердя страуса щодо самого себе. Адже запросто міг потрапити під роздачу — просто як Богданів друг. Тож стояв осторонь, із притаманною для себе розважливістю знайшовши шлях для можливого відступу й порятунку — море. В разі чого готовий був просто пірнути з пірса, не розуміючи, чому Богдан не зробив так само, почавши з Футболом безнадійну гру в квача на березі Мабуть, від шоку, вирішив Данило.
Тим часом від наказів Галка перейшла до вмовлянь, навіть тон змінила «так мами говорять до неслухняних, але все одно таких любих дітей.
— Ну, Футбику, досить уже. Побігав — і буде. Нічого зі мною лихого не сталося, ніякого лиха. Бачив — жива я, здорова, навіть коси цілі. Зовсім на Бодю не злюся. Так треба, розумієш? Так було треба — для тебе в першу чергу! Тебе ж рятували, дурненький! Ну, пробач нас, пробач!
Озирнувшись на Богдана, котрий усе ще лежав на землі, Галка враз стишила голос, промовила одними губами:
— Проси пробачення. Проси бігом.
Не розуміючи, у чому винен перед птахом, Богдан, тим не менше, слухняно загукав:
— Вибач мені, Футболе! Прости, старий, не хотів я!
— Бач, він визнає, — знову повернулася дівчина до страуса. — Усе добре. Кається Бодя, не буде так більше. Все, мир-дружба?
Глянув Футбол через Галчине плече на лежачого Богдана. Чи то зрозумів — навіть бойові страуси лежачого не б’ють, чи справді подарував хлопцеві, а чи, радше за все, заспокоївся — адже все гаразд із дівчиною. Як би там не було, клацнув Футбол дзьобом востаннє, підстрибнув, розвернувся і гордо відійшов убік: мовляв, живи поки що.
Обережно підвівся Богдан. Обтрусився. Посунув за страусом, навіть спробував погукати:
— Футбику, то як — мир?
Але страус глянув на хлопця через плече, витягнув голову, клацнув загрозливо дзьобом: не лізь, мовляв. Потому рушив далі, вже не вважаючи за потрібне приділяти прикрому хлопцеві свою увагу.
— Чого це вік? — спитав Богдан Галку, яка краще за інших вивчила повадки свого улюбленця.
— Не чіпатиме, — розтлумачила дівчина. — Та краще все одно не підходь до нього. Сердиться.
— Надовго?
— Хтозна, — Галка знизала плечима. — Мо’, до вечора попустить, і вже завтра все буде як колись. А може — назавжди. До кінця життя.
— Чийого? Мого чи його?
— Людина живе довше за страуса — сухо відповіла Галка. — І досить. Ти сам винен.
— У чому це я винен? — почав заводитися Майстренко. — Сам би він ніколи не…
— Стоп!
Це нагадав про себе Данило — піднявши руку, мов рефері, двома кроками наблизився до друзів, опустив правицю, ніби розділивши обох.
— Ти чого? — здивувався Богдан.
— Стійте, кажу. Не про те сперечаєтесь.
— Нічого собі — не про те! Мене мало не вбили, а ти…
— Спокійно, — перервав його Данило, піднісши голос. — Що сталося — те сталося. Не знаю, чи можна було таке передбачити. Але й не варто вважати страуса невдячним. Ми з вами не про те говоримо. Справді, сам Футбол ніколи б не вибрався з води на сухе місце. Знаєте, чому? Бодю, ти пірнав з пірса — глибоко там?
— Доволі глибоко! Навіть двометровому баскетболістові по маківку!
— Не знаю про баскетболістів, але страус точно потонув би. Ну, не те, щоб зовсім потонув, ми б не дали. Та впав би в воду, наковтався, почав би борсатись… Ми б утрьох довгенько порались біля нього. Та ми за всім цим про дві важливі обставини забули. Перша страуса викрали у нас на очах, і я поняття не маю, хто. Але викрадача ми хоча б бачили й можемо при нагоді впізнати. Яким чином у нас на очах страус повернувся назад — ось загадка із загадок. І ось у чому треба розібратись. А не людину з птахом мирити. Хіба ні?
Розділ 5
У якому говорять про монстрів і міркують, де в них лігво
Справді — правильно Данько Лановий каже. Як завжди… ну, або як у більшості випадків.
Де й поділася нудьга. Страус далі гуляв берегом моря, схоже, так і не зрозумівши До пуття, що з ним щойно сталося. Лагідний бриз трошки остудив розгарячілі голови нашої трійці.
— Здається, я знаю, хто хотів поцупити Футбика, — заговорила Галка.
— О! І мовчиш? — дорікнув Данило.
— Просто я не надала цьому особливого значення. Думала — пожартував хтось. Ви ж самі знаєте, як часто до нас із страусом чіпляються різні люди, хоч би де ми з’явилися. Це ж удома до нього всі звикли. А так проходу не дають. Минулого року, пам’ятаєте…
— Можна ближче до нашої проблеми? — доволі грубо урвав її Богдан, усе ще лютий, що саме слабка дівчина врятувала його, спортсмена, від скаженої пташки. — Ми все це добре пам’ятаємо.
Галка роздратовано повела плечима.
— Позавчора ви купатися погнали, а ми з Футбиком пішли в селище прогулятись. Просто для різноманітності.
— Ага, тобі ще позавчора купатися набридло, — визнав Богдан, — І що?
— А те, що підійшов до мене якийсь чоловік. Не скажу, що знайомий, бо в нас тут усі незнайомі. Але раніше не бачила його. Підійшов і почав цікавитися страусом. Знаєте, як завжди це буває..і Поговорив, поговорив,
