Зорчина пісня - Жанна Олександрівна Браун

— От тобі й маєш... Василів на Русі не перелічити. Лише в нашій роті їх троє було.

— Самі не знають, чого хотять, — презирливо сказала Ганнуся, згрібаючи ганчіркою воду, — тільки людей відривають од роботи.

Зорка жалібно всміхнулася. Підійшли ще кілька чоловік. Вони оточили Зорку й почали розпитувати її, співчутливо зітхаючи.

— Я знаю, він у госпіталі... Він сам сказав, — повторювала Зорка, розмазуючи по щоках сльози.

— А це що за товкотнеча?! — пролунав гучний сердитий голос.

— Та ось дівча Василя шукає, а прізвища не знає.

Поранені розступилися. До Зорки підійшов лікар у білому ковпаці.

— Родич?

— Ага.

— Як же ти не здогадалася запитати прізвища в свого родича?

— Та що з неї візьмеш? — загомоніли поранені. — Два вершки від горшка!

— Ганнусю, дайте дівчинці халат, хай пройде по палатах,— звелів лікар і швидкими кроками попрямував до широких дверей, над якими червоніла лампочка і напис: «Перев'язочна».

— Ходять і ходять,— невизначено буркнула Ганнуся,— ще й халати їм давай.

Поранені довго водили Зорку по палатах. У неї навіть почало наморочитися в голові од безконечного мелькання облич.

Василя ніде не було.

— А ти точно знаєш, що твій Василь у цьому госпіталі? — запитав один поранений, коли вони вийшли в сад і зупинилися біля лави.

— Він же сказав, у госпіталь повезуть...

Поранений пригорнув Зорку до себе, погладив по голові й зітхнув.

— Ех, донько, та хіба на таку війну одного госпіталя стане? Їх тисячі по всіх містах набудували, та все мало...

Плутаючись ногами в довгому халаті, Зорка побрела до воріт. Як же їй тепер знайти Василя?

Біля хвіртки її наздогнала Ганнуся.

— Совість треба мати! — лаялася вона, смикаючи Зорку за рукав.— Халата ж віддай!

Зорка підвела голову.

— Ну, чого ти кричиш? — ковтаючи сльози, прошепотіла вона. — Потрібний мені твій халат!

— Він не мій, він казенний, і зовсім я не кричу, я працюю.

— То й працюй собі, а кричати нічого...

— Еге, — раптом жалібно сказала Ганнуся, хлюпаючи простудженим носом, — якщо кричати не будеш, дуже вони слухають...

Зорка довго стояла на одному місці, дивилася, як гуляють по саду ті, хто одужує, як від'їжджають і під'їжджають санітарні машини. Тоді повільно почалапала.

«Наші, напевне, вже давно повернулися зі школи, обідають. Маря картоплі з бараниною підсмажила на друге...» — ковтаючи слину, тоскно думала вона. А Сашко, мабуть, шукає її. І Коля-Ваня клопочеться. Тепер Крага набалакає йому всячини, і Коля-Ваня подумає, що вона й справді така погана... Правильно Анка тоді сказала, що Крага не простить їй... Що ж його робити? Може, вернутися? Еге, вернешся, а там Крага...

Зорка сама не знала, куди і навіщо вона йде, але повернутися в дитячий будинок до Кузьміна було для неї страшніше за невідомість.

— Начальнику! Начальнику! — загукала Зорка, кидаючись до юнака в червоному залізничному кашкеті.

Юнак озирнувся. На обличчі його подив. Він зняв кашкета, витер хусткою виголену, аж синю, голову й знову надів, ретельно перевіряючи відстань від брів до козирка.

Зорка припала обличчям до ватяного халата начальника й заплакала.

— Е-е-е... — сказав начальник розгублено,— навіщо сльози? Хто образив?

Він ледь відірвав од себе Зорку і присів навпочіпки, притримуючи її за плечі обома руками.

— Кажи, кизимко, де твої татко-мамка? Загубила?

Зорка похитала головою, ковтаючи сльози.

— Ні? — начальник зрадів. — Скажи тоді, чому горе-море? Який поїзд-моїзд їдеш?

Знайомі примовляння «горе-море» і «поїзд-моїзд» несподівано заспокоїли Зорку. Вона схлипнула й витерла долонею мокре лице, повеселіла від упевненості, що начальник не залишить її тут саму і тепер все владнається.

— Я не на поїзді, я з дитячого будинку, — сказала Зорка. — Пам'ятаєте, ви ще говорили: «Ой, який худий кизимка, їсти багато треба...»

Начальник задер голову і відкопилив нижню губу, з трудом пригадуючи Зорку. На худому вилицюватому обличчі