Щоденник Миколки Синицина - Микола Миколайович Носов
— Гм! От бачите, бабусю, яка оказія, — сказав кербуд, допитливо глянувши на Толю. — Може, він і справді Івась Сидоров, тобто… тьху!.. як, ти сказав, твоє прізвище?
— Толя Клюквін, — відповів Толя.
— От, от. Може, він і справді Толя Клюквін, а може, й хто інший. Тут, як бачите, по-всякому буває. Ідіть ви краще з ним у міліцію, там точніше розберуть.
— Навіщо у міліцію? — почав благати Толя. — Я вам кажу правду.
— «Правду, правду»! — пробурчала з досадою стара. — Сподівайся від вас правди!
Вона схопила Толю за руку трохи вище ліктя і потягла на вулицю. Толя дріботів поруч з нею, злякано оглядаючись довкола. Йому здавалося, що перехожі з цікавістю дивилися на нього і здогадувалися, що його ведуть у міліцію, напевно, думали, що він злодій.
Толя ще жодного разу не потрапляв до міліції, і йому дуже не хотілось іти туди. Він рвонувся щосили, але стара ще міцніше вчепилася своїми цупкими пальцями в його руку.
— За що ви його? — запитала жінка, що йшла назустріч.
— Шибку в будинку висадив.
— Куди ж ви його тепер?
— А в міліцію. Куди ж іще?
— Пустіть мене! — просив Толя, намагаючись вирватись. Але стара тримала його, як лещатами.
— А ти не пручайся, — твердила вона. — Від мене однаково не втечеш.
— Пустіть! — благав Толя. — Я сам піду. Не треба мене тримати. Я не втечу.
— Так я тобі й повірила.
Переконавшися, що йому не вирватися з рук Одарки Семенівни, Толя надумав удатись до хитрощів. Він бачив, що вона могла тримати його лише однією рукою, бо в другій у неї була сумка з продуктами.
«Колись рука в неї стомиться, і вона не зможе мене так цупко тримати», — вирішив Толя.
Він перестав вириватись і деякий час ішов спокійно, ніби скорившись своїй долі. Приспавши таким чином пильність старої, він раптово рвонувся і, опинившись на волі, дременув.
— Стій! Стій! — закричала Одарка Семенівна, кидаючись за ним навздогін. — Стій, кажуть тобі! Держіть його!
Зустрічні пішоходи зупинялися, не знаючи, треба їм ловити Толю чи не треба. Один громадянин хотів було його схопити, але Толя спритно шмигнув у нього під рукою і, звернувши з тротуару, помчав бруківкою. Тут йому не загрожували зустрічні пішоходи і він міг розвинути значно більшу швидкість. Одарка Семенівна теж побігла бруківкою, але одразу ж мало не потрапила під вантажну машину.
— Стій! — закричала вона, кинувшись назад на тротуар. — Зупинись негайно ж! Потрапиш під машину!
Але Толя не слухав її. Він вибіг на перехрестя і майнув через дорогу. Одарка Семенівна побачила трамвай, що мчав напереріз Толі, і зупинилася на розі вулиці. Усередині в неї все похололо. Їй здавалось, що Толя ось-ось потрапить під трамвай. Але вагоновожатий, побачивши Толю, стишив хід. Толя перебіг через рейки, але й з другого боку до нього вже котив автомобіль. Бігти назад було пізно. Вереснули гальма. Автомобіль штовхнув Толю в плече і тут же зупинився. Толя впав. Одарка Семенівна впустила на землю сумку й затулила обличчя руками.
Навколо Толі вмить зібралася юрба. Якийсь громадянин одразу ж підбіг до телефонної будки і почав викликати «швидку допомогу». Толя тим часом звівся на ноги.
— Боляче вдарився? — запитав його хтось. — Ти не поранений?
— Ні, — захитав головою Толя.
Шофер виліз з кабіни і підбіг до Толі:
— І звідки ти взявся посеред бруківки, шибенику? Боляче тобі?
— Ні, не боляче.
Шофер схопив його обома руками, помацав за лікті, плечі.
— Ніде не болить?
— Ніде. Я просто злякався.
— «Зляка-а-вся!» — Обличчя шофера розпливлося в усмішці. — Скажи спасибі, що я вчасно встиг загальмувати.
Тут підійшов міліціонер.
— Що з хлопчиком? — запитав він шофера.
— Щасливий випадок, товаришу міліціонере. Можна сказати, відбувся легким переляком.
— Ось як!
У цей час крізь юрбу продерлась Одарка Семенівна. Руки в неї трусилися від страху, губи тремтіли. Побачивши, що Толя, ніби нічого й не сталося, стоїть коло автомобіля, вона кинулася до нього і заголосила:
— Живий, дивись-но! Мій ти голу-у-бчику!
Толя побачив стару і метнувся від неї вбік. Проте навколо щільною стіною стояли люди, і йому нікуди було бігти.
— Та що ти, голубчику! — замахала руками стара. — Та хіба ж я тебе зачеплю? Товаришу міліціонере, це я, слово честі, я в усьому винна. Це він од мене, окаянної, з переляку під машину кинувся. І все через шибку оцю, будь вона тричі проклята!
— Це правильно, — сказав хтось у юрбі. — Я особисто бачив, як ця старушенція гналася за ним, мов розлючена фурія.
— Ну що ж, ми так і запишемо, — сказав міліціонер і почав писати протокол.
— Пиши, соколику, пиши! А ти, голубчику, не бійся, — звернулася стара до Толі. — Я на тебе за шибку не гніваюся, щоб вона згоріла, щоб я вік її не бачила! Ти, голубчику, приходь до нас, грайся з дітками цим своїм м'ячиком. А шибки ці, бий їх хоч кожного дня, — хіба я що скажу!
Тут поблизу зупинилася машина «швидкої допомоги», і з неї вийшла жінка в білому халаті.
— Де потерпілий? — запитала вона, підійшовши до юрби. — Кого тут машиною збило?
— Та от хлопчика, — відповів їй хтось.
Люди вмить розступились, і жінка підійшла до Толі.
— Ану, тримайся руками за мою шию, я тебе в санітарну машину віднесу.
— Та він цілком здоровий, — з усмішкою сказав шофер. — Нічого з ним не трапилось.
— Це ви так думаєте, — суворо сказала жінка. — А я бачу, що у хлопчика лоб розбитий.
— Так це я не тепер, — сказав Толя. — Це я поранився, коли в ящик для сміття впав.
— В який це ще ящик для сміття?
— Ну, коли з хлопцями на велосипеді катався.
Жінка схопила Толю в оберемок і понесла до санітарної машини.
— Куди ж ви його? — сказала Одарка Семенівна. — Він же сказав, що об ящик для сміття поранився.
— А по-вашому, коли об ящик для сміття, то й лікувати не треба? Йому негайно треба зробити укол проти правця.
— Ну що ж, на те ви й лікарі, щоб знати, проти чого укол робити, — сказала Одарка Семенівна. — А ти, голубчику, приходь до нас у м'ячика гратися, коли одужаєш! — закричала вона й помахала Толі рукою.
За хвилину Толя вже їхав у санітарній машині. Жінка поклала його на ноші, а сама сіла поруч на лавочці.
— Ось приїдемо до лікарні, лікар огляне тебе, тоді можна буде і ходити, і бігати, а тепер поки що полеж, — казала вона.
У вікно санітарної
