Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці - Йон Колфер

Холлі зосередилася на інструментах. Камери і сен­сори на корпусі передавали інформацію на монітори і колонки. Сонар немов сказився — пищав так швид­ко, що сигнали майже зливалися в неприємне скав­чання. Галогенові фари також передавали зображен­ня на монітор, а лазерний радар малював на темному екрані голографічну картинку скелястої поверхні. Було ще і кварцове лобове скло. Але через шар пилу і уламків нічого не можна було розгледіти.

— Температура піднімається, — пробурмотіла Хол­лі, глянувши на монітор заднього виду. Там спалах­нув розжарений стовп магми.

Вони відчайдушно мчали вперед. За ними розлом уже закривався, попереду він іще розширювався. Гуркіт стояв пекельний. Грім у мильній бульбашці.

Мульч затулив вуха.

— Наступного разу виберу «Хоулерс Пік».

— Замовкни, заарештований, — гримнув Рут. — Це ти запропонував.

Сварку перервало жахливе скреготіння. На лобо­ве скло посипалися іскри.

— Перепрошую, — вибачилася капітан Шорт. — То була наша комунікаційна антена.

Вона перевернула апарат боком, щоб протиснути­ся крізь вузький прохід. Поверхню скелі оплавила магма. Стіни почали зближатися, нерівні краї уже чіплялися за транспортер. Позаду них розлом із гур­котом закрився. Немов ляснув у долоні якийсь веле­тень. Батлер дістав «Зигзауер». Зброя втішала.

І раптом вони пролетіли, вискочили в печеру з трьома титановими стрижнями.

— Ну от, — видихнув Мульч, — стрижні фунда­менту.

Холлі підвела очі до неба.

— Ти такого не казав, — простогнала вона, готую­чи посадочні магнітні затискачі.

Мульч намалював іншу діаграму. Цього разу вона нагадувала гадюку.

— Нас веде дурень з олівцями, — підозріло спо­кійно сказав Рут.

— Я вже далеченько вас завів, Джуліусе, погодь­ся, — не поліз за словом у кишеню Мульч.

Холлі допивала останню пляшку мінеральної води. Добру третину з неї вона вилила собі на голову.

— Навіть не думай прибіднятися, гноме, — по­радила вона. — Наскільки я зрозуміла, ми застрягли в центрі Землі. Виходу немає. Комунікацій також.

Мульч зробив крок назад.

— Бачу, ви трошки напружені після перельоту. Давайте всі заспокоїмось, гаразд?

Ніхто не заспокоївся. Навіть Артеміс був трохи збентежений. Батлер досі не опустив «Зигзауера».

— Найважче позаду. Ми вже під фундаментом. Єдиний вихід звідси — вгору.

— Справді, заарештований? — спитав Рут. — І як саме ми просуватимемося вгору?

Мульч витяг із кулера морквину і тицьнув у діа­граму.

— Тут у нас...

— Змія?

— Ні, Джуліусе. Це один зі стрижнів фундаменту.

— Стрижень із чистого титану, врізаний у непри­ступну скелю?

— Саме він. Хіба що не з такого вже чистого ти­тану.

Артеміс кивнув.

— Так я і думав. Підрізав кутки, так, Мульче?

На обличчі Мульча не з’явилося ані краплі каяття.

— Ви ж знаєте правила? Стрижні із чистого тита­ну? Та ви хоча б уявляєте, скільки вони коштують? Наші підрахунки полетіли би до біса. Тож ми з кузе­ном Нордом вирішили забути про титановий напов­нювач.

— Але ж ви чимось заповнили стрижні? — втру­тився командир. — Кобой, мабуть, сканером переві­ряла?

Мульч винувато кивнув.

Ми вставили туди каналізаційні труби на кіль­ка днів. На сонограмі все було чисто.

У Холлі аж подих перехопило.

— Каналізація? Ти хочеш сказати, що...

— Ні. Уже ні. То було сто років тому, і зараз усе перетворилося на ґрунт. І дуже непоганий, скажу я вам.

На Рутовому обличчі можна було скип’ятити чималий казан води.

— Ти хочеш, щоб ми пролізли через двадцять метрів... гною?

Гном знизав плечима.

— Мені що до того? Лишайтеся тут навічно, якщо не хочете. Я лізу в трубу.

Такий поворот подій Артемісові не сподобався. Бігав, стрибав, отримав поранення. Гаразд. Але ка­налізація?

— Такий у тебе план? — тільки і спитав він.

— Що сталося, Хлопчику Бруду? — ошкірився Мульч. — Боїшся забруднити ручки?

Артеміс знав, що то лише слова. Та доля правди в них була. Він глянув на свої тонкі пальці. Учора вранці то ще були пальці піаніста з наманікюреними нігтями. Сьогодні це вже руки будівельника.

Холлі поплескала Артеміса по плечу.

— Добре, — сказала вона. — Ходімо. Чим скоріше врятуємо наш світ, тим швидше повернемося до ря­тування твого батька.

Холлі помітила, як хлопець змінився на обличчі. Немов риси відразу не вирішили, як їм розташувати­ся. Вона замовкла, зрозуміла, що сказала. Для неї слова були лише простим засобом підбадьорити. Офіцер таке щодня проголошує. Та здається, Арте­міс не звик працювати в команді.

— Навіть не думай, що я тобі на дружбу набиваю­ся. Просто коли вже я дала слово, я його дотримую.

Артеміс вирішив не відповідати. Сьогодні йому вже перепало.

*

Вони спустилися із транспортера по складаному трапу.

Артеміс ступив на поверхню і пройшов повз ка­міння й уламки будівельного сміття, яке лишилося сто років тому після Мульча та його кузена. Печера освітлювалася зоряною фосфоресценцією скелі.

— Це місце — справжнє геологічне диво, — ви­гукнув хлопець. — Тиск на такій глибині мав би нас уже розчавити, але ми живі.

Він опустився на коліна, щоб роздивитися гриби, що пробивалися крізь іржу.

— Тут навіть життя існує.

Мульч витяг із-поміж валунів рештки молотка.

— Ось де він! Ми трошки перестаралися з вибу­хівкою, коли пробивали шахти для цих стрижнів. Щось із наших інструментів... аж сюди залетіло.

Холлі перелякалася. Досі Народ ставився до за­бруднення з огидою.

— Ти тут стільки законів порушив, Мульче, на­віть пальців не вистачить, щоб усі порахувати. Коли отримаєш два дні фори, тікай швидше, бо я особисто тебе шукатиму.

— Ми на місці, — заявив Мульч, не звертаючи уваги на її погрози. Коли ти вже стільки їх вислухав, то однією більше або однією менше — немає ніякої різниці.

В одному зі стрижнів зяяла дірка. Мульч ніжно потер металеві краї.

— Лазерний ніж для діамантів. Маленька ядерна батарея. Така крихітка будь-що розпиляє.

— Пам’ятаю цю штуку, — сказав Рут. — Ти тоді мені мало голову не відтяв.

Мульч зітхнув.

— Старі добрі часи, еге ж, Джуліусе?

У відповідь отримав стусана.

— Менше говори, більше їж землю, заарештований.

Холлі поклала руку на отвір.

— Повітряна течія. Повітря, що надходить згори, мабуть, вирівняло за всі ці роки тиск у печері. Саме тому ми зараз і не розплющені.

— Зрозуміло, — в один голос сказали Батлер із Ру­том. Іще одна брехня в довгому списку.

Мульч розстебнув клапан на штанях.

— Я ритиму вгору і буду чекати на вас там. Роз­чищайте як можете. Розкидатиму перероблений ґрунт убік, щоб він не завалював тунель.

Артеміс застогнав. Думка про те, що