Загадка старого клоуна - Всеволод Зіновійович Нестайко
— Ясно! — сказав Єлисей Петрович, приставив свiй часовiзор до ока i забурмотiв: — Так… так… Смiян, кажете, Тимоха… Раз Смiян, то мусить смiятися, я так розумiю. А раз предок Хихинi, то мусить бути на нього схожий. Такий же губатий i такий же носатий. Так… так… о! Здається, є. Правильно! Тимохою його називають. I губатий, i носатий. Вiн!
Єлисей Петрович вiдняв часовiзор вiд ока.
— Приготувалися…
Iзнову забило менi памороки…
А коли я прочумався, то побачив, що стоїмо ми проти якогось подвiр'я. На подвiр'ї бiля вогнища сидiли кружка за вечерею козаки. Знятий уже з вогнища, парував у великому казанi кулiш. Козаки, тримаючи кожен в однiй руцi дерев'яну ложку, а в другiй кусень хлiба, загрiбали ложками кулiш i, пiдставляючи хлiб, щоб не капало, несли до рота.
Вони, мабуть, щойно приїхали, бо були стомленi, з обвiтреними запилюженими обличчями.
Були серед них, як пояснив менi Чак, i "знатнi козаки" — "луч-че товариство", у дорогих жупанах, у червоних чоботях, при багатiй зброї, i "худi козачки" у простих шароварах, при звичайнiй зброї, i голота, сiрома, "в которих нема нi самопала, нi борошна i одежi не питай".
То була традицiйна спiльна вечеря пiсля повернення з Запорожжя. А назавтра "лучче товариство" розiйдеться по своїх багатих хатах, що, як писанки, красуються серед буйних садкiв та просторих городiв. "Худi козачки)) — по куренях. А сiрома — у найми до "луччого товариства" за мiзерiю, за шматок хлiба.
Але це буде завтра.
А сьогоднi вони ще сидять кружка усi без розбору бiля одного казана. I Iван Пушкаренко, красень-велетень чорнобровий, i Лук'ян Хурдига, з пошрамованим турецькою шаблею чолом, i Павло Бородавченко, i Богдан Тетеря, пишновусi, бiлобровi, засмаглi обидва начорно. Це голота, сiрома, у латаних-перелатаних сорочках, у драних шароварах.
А поряд "худi козачки" — Терентiй Бухало та Лаврентiй Нетудичхайло, з оселедцями на вухо закрученими, з волячими потилицями.
А далi вже "лучче товариство" — Василь Свербигуз, Микола Криворотенко, Павло Бридак, предок, мабуть, отого найбагатшого на Куренiвцi куркуляки, в якого «позичав» Хихиня картоплю. Усi вгодованi, чисто вбранi.
У центрi уваги — Тимоха Смiян. Помилитися було важко — такий, як i Хихиня, губатий, носатий, дужий, з довгими, як граблi, руками. Бувають же такi схожi люди, що i в прапраправнуковi можна впiзнати прапрадiда так само легко, як у сиповi батька.
Тимоха Смiян, мабуть, тiльки-но сказав щось веселе, i все товариство дружно вибухнуло смiхом та так, що вогнище постелилося по землi вiд того козацького реготу.
I тут на подвiр'ї з'явилося зненацька двi постатi у чорних рясах, пiдперезаних мотузками: одна висока, худорлява, друга нижча, огряднiша. В обох виголенi на головi кругленькi лисинки — так званi тонзури.
— Ченцi-домiнiканцi, або, як тодi казали, — домiнiкани, — пояснив менi Чак.- 3 Миколаївського католицького домiнiканського кляштора-монастиря, що на Подолi. Домiнiканам належала тодi мiсцевiсть у довжину вiд Днiпра й Вишгорода, через Оболонь, Куренiвку, мимо Бiлгородки, до самого Гостомеля, а в ширину вiд рiчки Сирець на Куренiвцi до рiчки Горенки. I весь час вони з магiстратом i козаками сперечалися за тi землi, за кордони.
— А ще тим домiнiканам належала вся нагiрна мiсцевiсть Старокиївської гори, на якiй був розведений сад якимось паном Кучовським, — докинув Єлисей Петрович. — Весь Київ знав, що туди злiтаються вiдьми.
— О! Брати-домiнiкани вже сунуть, — обернувся до Смiяна Iван Пушкаренко. — Либонь, знову до тебе, Тимохо, по весел-зiлля.
— Ги-ги! — коротко реготнули козаки.
— Слава Йсу! — в один голос промовили ченцi, наближаючись до товариства.- 3 приїздом! З приїздом, пани-козаки.
— А-а!… Брати-домiнiкани! Здоровенькi були! Драстуйте, драстуйте! iронiчно, але миролюбно залунало у вiдповiдь. — День добрий, брате Iгнацiю! Добрий день, брате Бонiфацiю! Просимо до вечерi, сiдайте!
Брат Iгнацiй i брат Бонiфацiй не примусили себе просити. Повитягали з кишень ложки i срiбнi пузатенькi чарочки й пiдсiли до казана.
— Налийте ж їм оковитої, раз так!
I вже з'явилася звiдкись кварта, i полилася сизо-каламутна рiдина у притьмом пiдставленi пузатенькi чарочки. Зацмокали апетитно губами брати-домiнiкани,
Брат Бонiфацiй Пантофля був немолодий уже, огрядний, з обвислими щоками i з широким м'яким носом, справдi схожим на пантофлю. Все обличчя його лиснiло вiд жиру i вiд солодкавої посмiшки.
Брат Iгнацiй Гусаковський обличчя мав худе, обтягнуте шкiрою. Близько й глибоко посадженi очi дивилися хижо. Цей хижий вираз ще пiдкреслювався тим, що зуби його були весь час вишкiренi, — коротка верхня губа не прикривала зубiв. Точнiсiнько як у Павла Голозубенецького. Я одразу подумав: чи не предок це страшного любителя смертельних номерiв? Мiж тим брати-домiнiкани випили по третiй, розчервонiлися й завели спасенну розмову.
— Во гресєх погрязаєте, панове козацтво, во гресех! — жуючи, мовив брат Iгнацiй. — Не встигли приїхати, а вже знову, бачимо, пустили конi й воли свої пастися на землi святого кляштора нашого бiля рiчки Горенки.
— Не гоже сiє, панове, не гоже! — заплямкав масними губами брат Бонiфацiй. — Карає Господь нерозумних-десницею своєю.
— Та чи не подурiли ви, брати-домiнiкапи? — здивовано сплеснув руками Терентiй Бухало. — Вiдколи це вона ваша? Пасовисько на березi Горенки з дiда-прадiда було наше, козацьке.
— Авжеж! — пiдхопив Лаврентiй Нетудичхайло. Загомонiли й iншi.
— Тестемонiум паупертатiс! (Як пояснив менi потiм Чак, латиною це означає буквально "свiдоцтво про бiднiсть", а в переносному розумiннi показник чиєїсь недоумкуватостi. — Примiтка Стьопи Наливайка.) — презирливо скрививши губи, по-латинi сказав брат Iгнацiй братовi Бонiфацiю i вже тодi звернувся до козакiв: — Не гнiвiть господа, раби Божiї! Найбiльший грiх зазiхати на добро чуже, на чужу землю.
— Та це хто ж зазiхає? — пiдхопився Iван Пушкаренко. — Чи не ви з королем своїм, з шляхтою своєю прийшли сюди на землю пашу ще й…
— Дух бунтарський затьмарює розум ваш! — перебив його брат Iгнацiй, пiдвищивши голос. — Мало вам урокiв коронного вiйська. Чи усмiхається хiба доля Кизима й Кизименка, на палю посаджених у Києвi нещодавно?
— Iстинно так! — хитнув головою брат Бонiфацiй.
— Та що ж це таке?! — зiрвався з мiсця Лук'ян Хурдига. — Невже терпiтимем?! Як бидло, мовчати будемо на зухвалi цi слова?
