Небесний народ - Вальдемар Бонзельс
А потім — ніби забув обережність. Здавалося, що якась внутрішня лють переповнювала його. Отже, не звертаючи уваги на те, що діється довкола, лис вишкірився, зблиснув гострими зубами і хижо загарчав.
У цьому гарчанні було стільки ненависті, стільки прагнення кинутися в бій, стільки люті, що ельф зіщулився і затремтів. «Зараз відбудеться страшна сутичка, — продовжуючи тремтіти усім тілом, подумав він. — Чиє ж це може бути лігво?»
Добрий дух саме розпачливо та стурбовано думав про те, чи не варто попросити лиса відмовитися від небезпечної задумки, коли з глибини нори почувся тонкий і такий пронизливий голос, що можна було подумати, нібито сичить кішка:
— Іди звідси геть! Інакше ніколи й нікуди більше вже не підеш!
— Райнере, — попросив ельф лиса, — йдемо звідси, будь ласка!
Проте рудому було не до ельфа, його очі запалали, і він вигнувся та напружився до бою, ставши подібним до натягнутого лука. Потім відповів невидимому противнику з нори, і, на диво, його голос звучав надзвичайно спокійно:
— Такі погрози хіба що для зайців, дурню, ти від страху зовсім з глузду з'їхав. Вилазь і помри гідно, інакше — я зійду до тебе в нору і задушу, як жалюгідну мишу.
Відповіді не було, і запала мовчанка. Лис зайняв таке положення, що успішно контролював обидва виходи з кубла. Він був напоготові, і нічого не могло пройти непоміченим мимо його очей чи шелеснути повз його вуха.
Ельф зрозумів, що заперечувати, протестувати — марна справа, бо це був сплеск люті. На свободу вирвалася ненависть, давня, як цей світ, як життя. Нестримна, немов гроза, немов весняна повінь: коли не маєш сили боротися за своє життя, мусиш загинути.
Добрий дух заціпенів від жаху, що його охопив. Загіпнотизований побаченим, він не міг і слова промовити. Ельф став свідком жахливого двобою, котрого ще в своєму житті ніколи не бачив. Він бо знав, що це мало статися, приготувався до такого, передбачав, що події розвиватимуться швидко, проте не сподівався на таку дику сутичку, на майже невловиму миттєвість початку смертельного поєдинку. До цього моменту добрий дух навіть уявити не міг, що все може відбуватися так блискавично.
З темної глибини нори вгору метнулася якась невелика тінь, і лише тоді, як лис та його противник зчепилися, вдарившись один об одного, можна було повірити, що це була істота з плоті та крові. Довший час протиборці качалися по листю клубком, таким щільним, що не розрізнити ні лап, ні голів, — спостерігалося одне ціле та неподільне сум’яття переплетених тіл. І от вороги на мить зупинилися, відскочили один від одного, щоб перевести дух та знову люто кинутися до бою. Ось тоді ельф побачив, що супротивник Райнера — куниця. Це її лис розбудив до смертельного поєдинку. У порівнянні з рудим куниця виглядала набагато меншою і тендітною. Проте, будучи загнаною в кут, становила неабияку загрозу, адже всі добре знають її надгострі зуби, що нагадують пилку, спритність та реакцію. Крім того, хижість та кровожерливість куниці не поступаються лисячим, і вона, цілком можливо, не менше від нього підступна та безжалісна.
Так, звичайно, лис важчий і сильніший, та й укус в нього потужніший, проте в даний момент готова до стрибка куниця своїм войовничим виглядом переважала нібито сумирного Райнера.
Ельф не міг відірвати очей від хижачки. Він розумів пекучу ненависть, яка завжди охоплювала обох, де б вони не зустрілися. Так само усвідомлював, що спроба помирити їх — дитяча затія, оскільки цих два хижаки були вічними заклятими ворогами.
— Один з вас мусить померти, — бурмотів добрий дух і трусився від жаху.
Лис непорушно застиг, як з каменю витесаний, і лише шерсть на спині настовбурчилася та очі спалахували такою люттю, що, здавалося, заглянути в них страшно. Але на куницю цей погляд враження не справляв. Її бистрі жовті оченята дивилися не менш грізно, вловлюючи бодай найменший порух супротивника. Отож вороги на якусь хвилю закам’яніли, прораховуючи наступні дії одне одного. Збоку це виглядало на спокій, але він був оманливим. Це був спокій найвищого напруження. Кожному з тих, що завмерли, такий стан, фактично, аж завдавав болю: і той, і той відчували, як шалено гупали молотами їхні серця, немов готуючи тіло до кидка.
Та ось куниця стрілою метнулася здолу, продовжуючи свій напад. Райнер відреагував миттєво, й ельф зумів оцінити бойовий досвід та розум лиса. Замість того, щоб кинутися на випередження, рудий завмер на місці, правильно оцінивши ситуацію: його паща набагато більша і, відповідно, укус — сильніший. Куниця ж метнулася вперед з однією метою — примусити ворога зробити необачний рух і відкрити горлянку, в яку б вона і вчепилася. Райнер не дав їй такої можливості: він опустив голову і чекав на противника.
А от подальший розвиток подій ельф прослідкувати не зміг: за мить суперники знову сплелися в рухливий клубок і покотилися травою. Не годен було нічого розібрати. То в очі впадала руда шерсть лиса, то на мить з’являлися білі плями на грудях куниці. Добрий дух було подумав, що Райнер уже зломив опір свого ворога, коли лісову тишу порушив і рознісся далеко навкруги відразливий дикий зойк. Хто це був? Куниця? Одночасно вищали обидвоє. У цьому крикові вчувалися біль, лють, смертельний страх та прагнення залишитися живим. Той, хто так волав, забув усе довкола себе: ліс, інших тварин, небо і землю.
Ельф з жахом усвідомив, що це кричав лис. Водночас він уздрів, як, прокочуючись розбурханим листям та мохом, клубок з тіл почав залишати темні червоні плями. Чи було таке можливим: набагато менша за лиса куниця змогла його перемогти! Та ось добрий дух побачив, що куниця вчепилася в задню лапу Райнера, вчепилася мертвою хваткою: її було ні відірвати, ні струсити, навіть не допомагало волочити за
