Небесний народ - Вальдемар Бонзельс

— А я лис Райнер. Усі в лісі мене знають.

Добрий дух не знав думок свого нового знайомого.

Він упритул підступив до лиса і захоплено провів долонею по теплому та м’якому хутрі, яке переливалося на сонці та було так охайно доглянуте, що ні одна ворсинка не стирчала з нього.

— Чудово, — промовив він при цьому, — просто прекрасно!

Ельф не міг налюбуватися худорлявим, витягнутим і водночас сильним тілом хижака, котре уособлювало собою спритність, гнучкість та грацію. Гострі настовбурчені вушка тварини всередині були світлими, а зовні оторочувалися антрацитною смужкою. Лис мав сніжно-білі груди, котрі підпирали стрункі лапки з оманливо-тендітними суглобами, бо рудий міг як нечутно крастися, так і робити потужні скоки. Проте найбільшою окрасою Райнера був, звичайно ж, його широкий та пухнастий хвостисько, що випинав з трави, вилискуючи червонявістю осіннього лісу.

— А ти найсильніший тут у лісі, — тихо, немов сам до себе, промовив ельф, — проти тебе ніхто не встоїть.

Лис страшенно здивувався, почувши висловлювання ельфа, бо зазвичай таке твердження щоразу лунало як докір.

— Є таке, — відповів рудий і задумливо, зовсім не зі злом, усміхнувся. — Взагалі то я завжди чиню на власний розсуд, і ніхто й ніколи мені це в заслугу не ставив.

— Ну, кожен живе на власний розсуд, — відповів ельф. — А в тебе немає ворогів, яких би ти боявся?

— Людина, — без роздумів промовив лис, — а так ніхто більше не насмілиться стати мені на дорозі.

— Я вчора бачив, як наді мною пролітав канюк, — почав розповідати добрий дух. — Цей великий хижак упевнено та нечутно нісся поміж стовбурів, виглядаючи здобич на землі. А якщо він би захотів уполювати тебе, могло б таке статися?

Райнер криво посміхнувся:

— Йому треба було б наперед добряче подумати, перш ніж хоча б наближатися до мене. Проте, якщо в загальному, то в кожного з нас є свій шлях. Ліс — він, знаєш, великий, усім вистачає. Ну, а крім того, є ще ж на світі голуб’ятні, пташники, кролятники та гуси на лузі, — лис покосився на ельфа, лукаво зблиснувши очима.

І хоча добрий дух знав, що названі рудим тварини належать людям, а косий лисячий зирк налякав до самої глибини душі, захоплення від сильного лісового хижака не меншало, і ельф затремтів під холодним та ясним поглядом звіра. Лис продовжував стояти перед нашим крилатиком, зберігаючи коректну відстань. Голова при цьому була трохи нахилена, шерсть на гнучкій шиї переливалася на сонці, а передня лапа неперевершено граційно зігнена. Увесь вигляд рудого творив картину чудесної сили, життєвої снаги та краси. Ельф мимохіть замислився: «Чудесний ти, лісе! Пишне розмаїття всього живого приховане у твоїй затишній тіні, у твоєму шовковистому мохові, золотистому сонячному промінні у гіллі, густих чагарях і зелених кронах твоїх дерев». Добрий дух відразу ж подумав і про сонце, що обігріває та надихає усі живі земські дива. Воно однаково прихильне як до лагідних, так і до жорстоких, як до простодушних, так і до кровожерливих. Ельфа в котрий раз охопило зачарування від того, що має змогу жити серед усіх цих створінь, перейматися їхніми клопотами, дихати одним повітрям, спостерігати за ними, вивчаючи, розуміти їх та відчувати так, як вони. Раптом у його душі забриніли незнайомі мотиви туги за рідним домом і прагнення змогти колись померти, як це роблять земні істоти, розділивши сповна їхню долю.

Лис зі здивуванням та недовірою дивився на ельфа. Він до кінця не міг зрозуміти емоцій та почуттів співрозмовника, що вихлюпувалися з його душі й променіли з очей.

— Та що він собі думає? — розізлився лис. — От я зараз покажу йому, я ж хижак!

Проте рудий ніяк не міг подолати в собі якогось непереможного відчуття щастя, а воно все наростало й наростало. Райнеру стало дивно від цього, і він вирішив напрямки спитати в ельфа, що той про нього гадає.

— Друже, — нерішуче почав лис, — а ти хіба не знаєш, що про мене думають і говорять у цілому лісі?

— Чому ти вбиваєш? — несподівано відповів запитанням на запитання ельф.

Рудий злякався. Важко і якось незручно провадити бесіду, коли не знаєш, до чого вона може призвести або куди хилить твій співрозмовник. Потім лис, зорієнтувавшись, вирішив, що добрий дух, очевидно, хоче більше дізнатися про нього, як про хижака.

— Я вбиваю, щоб жити самому, — промовив він.

— А ти вбиваєш інших без причини?

— Та ні, а пощо? — здивувався лис. — Я беру рівно стільки, скільки мені та моїй родині потрібно для життя. Брати понад міру — просто нерозумно.

— Немає у цілому світі іншої істоти, яка б чинила по-іншому, — резюмував ельф. — Отож, не бери собі близько до серця, що інші про тебе думають чи кажуть.

Райнер здивовано глянув на малого співрозмовника.

— Та я ніколи по-іншому і не думав, — сказав він, і лукавий вираз повністю зник у нього з обличчя. — От тільки якби ще й інші так само думали, як і ти.

Ельф з лисом пішли берегом уверх проти течії струмка. Післяобіднє сонце пробивалося крізь лапате гілля сосен, зафарблюючи сірі сутінки під ними у золотистий колір, від чого і стовбури дерев виглядали також напрочуд казково. Повсюди запанували прохолода і тиша, від барвистої та тихої картини лісового спокою не годен було відірвати очей. Та ось здійнялися перші ворони і полетіли до своїх гнізд. Високо у небі залунали їхні голоси.

— Колись прийде такий час, — порушив мовчанку добрий дух, — що всі істоти будуть думати про інших без упереджень. Така пора настане. У людей є прадавня легенда, яка описує щось подібне.

— Ага, я її чув, — в’їдливо підхопив думку Райнер. — Тоді коза з левом у хованки бавитимуться, а вовки їстимуть тільки ожину. Довго чекати, вельми вдячний.

Ельф розсміявся.

— Ніхто тебе не переконуватиме напихатися ожиною, — продовжував він свою думку. — Тоді настане порозуміння між усіма,