Щоденник Миколки Синицина - Микола Миколайович Носов
— Та воно ж зовсім маленьке було, відерце! Таке паперове, не більше від склянки…
САШКО
Сашко давно просив маму подарувати йому пістолет, який стріляє пістонами.
— Навіщо тобі такий пістолет? — казала мама. — Це небезпечна іграшка.
— Що тут небезпечного? Якби він кулями стріляв, а то пістонами. Із нього однак нікого не вб'єш.
— Мало що може скоїтися. Пістон відскочить і вцілить тобі в око.
— Не вцілить! Я примружусь, коли стрілятиму.
— Ні, ні, від цих пістолетів бувають різні неприємні випадки. Ще вистрілиш та налякаєш кого-небудь, — сказала мама.
Так і не купила йому пістолета.
А в Сашка були дві старші сестри, Маринка та Іринка. От він і завів просити сестер:
— Любенькі, купіть мені пістолетик! Мені дуже хочеться. За це я вас завжди слухатиму!
— Ти, Сашко, хитренький! — сказала Марина. — Коли тобі треба, ти підлабузнюєшся і любенькими називаєш, а тільки-но мама піде, тобі й ради не даси.
— Ні, даси, даси! От побачите, як я чемно поводитимуся.
— Гаразд, — сказала Іринка. — Ми з Мариною подумаємо. Якщо обіцяєш поводитися чемно, то, може, купимо.
— Обіцяю, обіцяю! Все обіцяю, лишень купіть.
Наступного дня сестри подарували йому пістолет і коробку з пістонами. Пістолет був новенький і блискучий, а пістонів було багато: штук п'ятдесят чи й сто. Стріляй хоч цілий день — не перестріляєш. Від радості Сашко виплигував по кімнаті, притискав пістолет до грудей, цілував його і примовляв:
— Любий мій, гарненький пістолетику! Як я тебе люблю!
Потім. він надряпав на ручці пістолета своє Ім'я і завів стріляти. Відразу запахло пістонами, а через півгодини у кімнаті стало синьо від диму.
— Годі тобі стріляти, — сказала нарешті Іринка. — Я щоразу здригаюсь від цих пострілів.
— Боягузка! — відповів Сашко. — Всі дівчата — боягузки!
— Ось віднімемо у тебе пістолет, тоді знатимеш, які ми боягузки, — сказала Марина.
— Зараз я піду в двір і лякатиму хлопців пістолетом, — заявив Сашко.
Він вийшов у двір, але хлопців там не було. Тоді Сашко побіг за ворота, і ось тут і трапилася ця історія. Саме в цей час вулицею йшла бабуся. Сашко підпустив її ближче — і як бабахне з пістолета! Бабуся здригнулась і зупинилася. Тоді каже:
— Ух, як я злякалася! Це ти тут із пістолета смалиш?
— Ні, — сказав Сашко і сховав пістолет за спину.
— Хіба я не бачу, що в тебе пістолет у руках? Ще брехати надумав, безсовісний! Ось я піду заявлю в міліцію…
Вона посварилась пальцем, перейшла на другий бік вулиці і зникла в провулку.
— От так штука! — злякався Сашко. — Здається, й справді пішла в міліцію скаржитись.
Він, захекавшись, прибіг додому.
— Чого ти захекався, неначе за тобою вовк женеться? — запитала Ірина.
— Це я так просто.
— Ні, ти вже краще скажи. Відразу видно: щось відчубучив.
— Та нічого я не відчубучив — просто так… Налякав бабусю якусь.
— Яку бабусю?
— Ну, «яку», «яку»! Звичайну. Просто йшла вулицею бабуся, а я взяв та й вистрілив.
— Навіщо ж ти вистрілив?
— Сам не знаю. Іде бабуся. «Дай, — думаю, — вистрілю». Ну й вистрілив.
— А вона що?
— Нічого. Пішла в міліцію скаржитись.
— От бачиш, обіцяв чемно поводитися, а сам що накоїв?
— Я ж не винен, що бабуся трапилася така полохлива.
— Ось прийде міліціонер, він тобі покаже бабусю! — пригрозила Ірина. — Знатимеш, як людей лякати!
— А як він мене знайде? Адже він не знає, де я живу. Навіть імені мого не знає.
— Знайде, будь певен. Міліціонери все знають.
Цілу годину Сашко просидів і все виглядав у вікно — чи не йде міліціонер. Але міліціонера не видно було. Тоді він потроху заспокоївся, повеселішав і сказав:
— Напевне, бабуся мене просто налякати хотіла, щоб я не пустував.
Він вирішив знову постріляти зі свого улюбленого пістолета й засунув руку до кишені. В кишені лежала коробка з пістонами, а пістолета не було. Він поліз у другу кишеню, але й там було порожньо. Тоді він заходився шукати по всій кімнаті. Дивився і під столами, і під канапою. Пістолет зник, мов крізь землю провалився. Сашкові стало прикро до сліз.
— Не встиг навіть погратися! — пхикав він. — Такий пістолетик був!
— Може, ти його у дворі загубив? — запитала Ірина.
— Напевно, я його там, за ворітьми, впустив, — збагнув Сашко.
Він одчинив двері і кинувся через двір на вулицю. За ворітьми пістолета не було.
«Ну, тепер його знайшов хто-небудь і забрав собі!» — з прикрістю подумав Сашко й раптом побачив, що з провулка напроти вийшов міліціонер і швидко попростував через вулицю, прямо до Сашкового будинку.
«По мене йде! Певно, бабуся таки наскаржилася!» — злякався Сашко і стрімголов побіг додому.
— Ну, знайшов? — запитали його Маринка й Іринка.
— Тихіше! — прошепотів Сашко. — Міліціонер іде!
— Куди?
— Сюди, до нас.
— Де ти його бачив?
— На вулиці.
Марина й Ірина стали з нього сміятися.
— Ех ти, боягузик! Побачив міліціонера і злякався. Може, міліціонер зовсім в інше місце йде!
— Та я зовсім і не боюся його! — бадьорився Сашко. — Що мені міліціонер! Подумаєш!
Тут за дверима почулися кроки, і раптом задзеленчав дзвоник. Маринка й Іринка побігли відчиняти двері. Сашко висунувся в коридор і зашепотів:
— Не відчиняйте йому!
Але Марина вже відчинила двері. На порозі стояв міліціонер. Блискучі ґудзики так і сяяли на ньому. Сашко став рачки і поліз під канапу.
— Скажіть, дівчатка, де тут шоста квартира? — почувся голос міліціонера.
— Це не тут, — відповіла Ірина. — Тут перша, а шоста — це треба вийти у двір, а там двері праворуч.
— У двір, двері праворуч? — перепитав міліціонер.
— Ну, так.
Сашко зрозумів, що міліціонер зовсім не по нього прийшов, і він вже хотів було вилізти з-під канапи, аж тут міліціонер запитав:
— До речі, чи не у вас тут живе хлопчик Сашко?
— У нас, — відповіла Ірина.
— А ось він мені якраз і потрібен, — сказав міліціонер і ввійшов до кімнати.
Марина й Ірина увійшли разом з міліціонером до кімнати і побачили, що Сашко зник. Марина навіть заглянула під канапу. Сашко побачив її і мовчки погрозив їй з-під канапи кулаком, щоб вона не виказала його.
— Ну, де ж ваш Сашко? — запитав міліціонер.
Дівчатка дуже злякалися за Сашка і не знали, що відповідати. Нарешті Марина сказала:
— А його, розумієте, вдома нема. Він, розумієте, гуляти пішов.
— А що ви про нього знаєте? — запитала міліціонера Ірина.
— Що я знаю! — відповів міліціонер. — Знаю, що звуть