Щоденник Миколки Синицина - Микола Миколайович Носов
Підвівся я. Ми вийшли так, щоб ніхто нас не бачив. Взяли заступи й пішли на город. Місяць світив, і все було видно. Прийшли на город.
— Ось наша ділянка, — каже Мишко. — Бачиш, і пень стирчить.
Стали ми копати. Цього разу Мишко добре працював, і ми багато скопали. Дійшли до пня і вирішили його викорчувати. Обкопали з усіх боків і почали із землі витягувати. Тягли, тягли, а він не лізе. Довелось обрубати коріння заступом. Утомилися, як коні! Однак витягли. Землю зарівняли, а пень Мишко на сусідню ділянку кинув.
Я кажу:
— Це ти недобре вчинив!
— А куди його подіти?
— Не можна на чужу ділянку!
— Ну, давай його в річку кинемо!
Узяли ми пень і потягли до річки. А він важкий! Насилу дотягли — і шубовсть у воду! Він поплив річкою, ніби спрут чи восьминіг якийсь. Ми подивилися йому вслід і пішли додому.
Більше вже не могли працювати. Утомилися дуже. Та нам зовсім невеличкий клаптик лишилося скопати.
Вранці прокинулись ми пізніше від усіх. Усе тіло в нас болить: руки болять, ноги болять, спина болить.
— Що це? — запитує Мишко.
— Перетрудились, — кажу, — занадто багато працювали.
Підвелися ми, розім'ялися трохи. За сніданком Мишко завів перед хлопцями хвалитися, що червоний прапор нам дістанеться.
Після сніданку всі помчали на город, а ми з Мишком пішли не поспішаючи. Куди нам поспішати! Прийшли на город. Усі, як кроти, риють, а ми ходимо та посміхаємося.
— Не бачити вам прапора, — кажемо, — як своїх вух!
Хлопці відповідають:
— Ви б працювали! Тільки іншим заважаєте.
Тут Мишко каже:
— А це ось чия ділянка? Зовсім мало скопано. І господарів нема. Напевне, досі задають хропака?
Я подивився:
— Номер дванадцятий. Та це ж наша ділянка!
— Не може бути, — каже Мишко. — Ми більше скопали.
— Мені, — кажу, — теж здавалося, що більше.
— Може, умисне хто-небудь номерки перемінив?
— Ні, все правильно. Ось одинадцятий, а там тринадцятий. Дивимось, і пень стирчить. Ми розгубилися навіть.
— Послухай, — кажу я. — Якщо це наша ділянка, то звідки ж пень узявся? Адже ми його вже викорчували!
— Правда, — каже Мишко. — Не міг же за ніч новий пень вирости.
Раптом чуємо, Іванко Ложкін на своїй ділянці кричить:
— Хлопці, гляньте, яке диво! У нас тут учора пень був, а сьогодні нема. Куди він подівся?
Усі побігли на те диво поглянути. Підійшли й ми з Мишком. «Що таке! — думаємо. — Вчора у них і до половини не було скопано, а сьогодні зовсім невеликий клаптик лишився».
— Мишко, — кажу я, — та це ж ми вночі помилково на їхній ділянці працювали і пень їм викорчували!
— Та ти що!
— Правда!
— Які ж ми віслюки! — каже Мишко. — Що ж нам тепер робити? За правилом, вони повинні нам свою ділянку віддати, а собі хай беруть нашу. Що ми, задарма у них працювали?
— Мовчи! — кажу. — Хочеш, щоб із нас увесь табір сміявся?
— Що ж робити?
— Копати, — кажу, — от що!
Вхопили ми заступи. Та де там: руки болять, ноги болять, спина не розгинається.
Скоро Іванко Ложкін та Семенко Бобров на своїй ділянці роботу закінчили. Вітя привітав їх і віддав їм червоний прапор.
Вони поставили його посеред ділянки. Усі зібрались довкола і в долоні заплескали. Мишко каже:
— Це неправильно!
— Чому неправильно? — запитує Вітя.
— Тому й неправильно, що за них хтось пень викорчував. Вони самі сказали.
— А ми винні? — каже Іванко. — Може, його хтось собі на дрова викорчував. Хіба ми заборонятимемо?
— А може, його хтось помилково замість свого викорчував, — відповів Мишко.
— Тоді б він тут був, а його ніде нема, — сказав Іванко.
— А може, вони його в річку вкинули, — каже Мишко.
— Ну що ти причепився: «може» та «може»!
— Може, вам і ділянку хтось уночі скопав, — не вгамовувався Мишко.
Я його штовхаю, щоб він не обмовився. Іванко каже:
— Все може бути. Ми землі не міряли.
Пішли ми на свою ділянку і почали копати. А Іванко та Семенко стали поруч і хихикають.
— Оце працюють! — каже Семенко. — Ніби уві сні клоччя жують.
— Треба їх на буксир брати, — сказав Іванко. — Бо в них найменше від усіх скопано.
Ну й узяли нас на буксир. Допомогли нам копати і пень викорчувати. Однак ми пізніше від усіх закінчили. Хлопці кажуть:
— Давайте на їхній ділянці, як на відстаючій, поставимо опудало.
Всі погодились і поставили опудало на нашій ділянці. Ми з Мишком образились. А хлопці кажуть:
— Добивайтеся, щоб ваша ділянка стала кращою, коли садити й полоти будемо, от і заберемо тоді з вашого городу опудало.
Юрко Козлов запропонував:
— Давайте опудало ставити тим, що відстають.
— Давайте! — зраділи всі.
— А восени подаруємо тому, в кого буде найгірший урожай, — каже Семенко Бобров.
Ми з Мишком поклали собі старатися з усієї сили, щоб спекатися цього опудала. Тільки в нас так нічого й не вийшло Ціле літо простояло воно на нашій ділянці. Бо коли садили, Мишко все переплутав і посіяв буряки там, де вже була морква посіяна, а коли прополювали, замість бур'янів петрушку повисмикував. Довелося на цьому місці хутенько редиску сіяти. Скільки разів я хотів відкараскатися від Мишка, та ніяк не міг. «Хто ж, — думаю, — у біді товариша кидає!» Так і морочився з ним до кінця.
Зате восени червоний прапор нам з Мишком дістався. У нас виявився найкращий урожай помідорів та кабачків.
Хлопці почали сперечатися.
— Це неправильно! — казали вони. — Весь час відставали, і раптом найбільший урожай!
Але Вітя сказав:
— Нічого, хлопці, все правильно. Хоч вони й відставали, але землю добре обробляли, старались і добивалися, щоб великий урожай був.
Іванко Ложкін сказав:
— У них земля була гарна. А от нам із Семенком погана земля дісталася. І врожай маленький, хоч ми як старалися. За що ж нам опудало подарували? Хай вони тоді й опудало беруть собі, якщо воно в них ціле літо стояло.
— Нічого, — каже Мишко, — ми візьмемо і опудало. Давайте його сюди.
Усі засміялись, а Мишко сказав:
— Коли б не це опудало, то ми й прапора не мали б.
— Це чому ж? — здивувалися всі.
— Тому що на нашій ділянці воно ворон лякало, а на інших ворони не боялись, от і врожай вийшов менший. І потім, через це опудало ми не забували, що нам треба старатись і працювати краще.
Я кажу Мишкові:
— Навіщо ти взяв це опудало? Для чого воно нам?
— Ну, давай його в річку кинемо, — каже Мишко.
Взяли ми
