Таємниця Крилатого Змія - Рене Дюшато

— Тепер ти переконався, що варений салат смачніший? — запитав Бурлака.

Цього вечора він сам приготував їжу для своїх друзів, бо В’юн збирався до від’їзду.

— Кожен має свій смак, — огризнувся В’юн. — Я, приміром, більше полюбляю сирий салат.

— І консервовані тельбухи, — відповів насмішкувато Бурлака.

Вечірнє сонце заглядало крізь щілини віконниць і ласкаво освітлювало велику вітальню, і в його промінні весело танцювали золоті порошинки. У старому занедбаному парку щебетало птаство. Бурлака не сидів згорнувши руки. Паркет у кімнаті аж сяяв. На столі вченого перед великим каміном панував суворий порядок. Все було вичищено, вимито і поставлено на місце: реторти, пробірки й прилади наче чекали на свого хазяїна, що от-от мав прийти і сісти до роботи.

В’юн уже давно поглядав на статую Крилатого Змія, на яку ліг сонячний парус.

— Не знаю, який з тебе кухар, а от хазяйнуєш ти вкрай погано. Подиви, скільки пилу на оцій потворі!

— Сам ти потвора! — сердито вигукнув Бурлака.

П’єро мусив утрутитися в сварку.

— Замість того щоб сперечатися, ви краще б вивчили карту.

— Нехай сам готується, — буркнув Бурлака, — я зайнятий по вуха.

Здоровань заходився прибирати на обідньому столі. Наспівуючи крізь зуби пісеньку, В’юн приніс із гаража кілька карт. П’єро здивувався:

— Навіщо нам стільки? Досить карти з околицями Руана. Але де ти їх узяв? У нас, здається, їх не було.

— Більшість із них — подарунок на згадку від вельмишановного і люб’язного пана Преміора. Я їх поцупив з його машини того дня, коли Гране так неввічливо залишив наше товариство. Та тут всі куточки Франції! Дивись, ось Лазурове узбережжя. Мабуть, добре там зараз, на Лазуровому узбережжі.

В’юн розгорнув карту.

— Дивись, ось Ніцца, Канни і Монако, місто, де грають в рулетку. А ось Грас, де виробляють парфуми. Тут проходить Тур-де-Франс, через Ніццу — Дінь на Париж… Дивись, яка смішна назва краю — Ле-Пуа!..

— Ти помиляєшся, це не назва краю.

П’єро кинув погляд на карту. В тому кутку, де водив пальцем В’юн, одне селище обведено синім олівцем.

— Це ти зробив кружечок на карті? — спитав він у В’юна.

— Я нічого не креслив.

— Покажи-но інші карти!

П’єро розгорнув одну по одній всі карти і почав їх уважно вивчати. Справді, червоним чорнилом було позначено дорогу, що починалася від замка Монбіжу, зміїлася крізь усю Францію і закінчувалася селищем, обведеним синім олівцем, що звалося Бедежюн. На звороті ледь помітно написано: “Від’їзд із Мнбж. 29. VII, в 4 г. р. Париж 6 г. Неве́р 10 г. Снід. Руані. Вала́нс 16 або 17 годин (???). У к. р. діст. 21 г. Обережно в Бед. Н. вигр. прин. 1 г. д. пр. д. неб. вночі. Я. нем., заноч. Сіст., але постаратися ун. Повернення Мнбж. не пізніше 1 ранком”.

— Слухай, Бурлаче, допоможи розібрати цю ляпанину!

— Нема в мене часу на такі дурниці. Я зараз витиратиму порох із статуї, — сердито відповів Бурлака.

Він приставив драбину і заходився витирати вогкою ганчіркою базальтову статую.

Напис на карті схвилював П’єро.

— В’юне, якщо я не помилився, тут написано: “Від’їзд із Монбіжу 29 липня о 4 годині. Сніданок в Руані. Прибуття до Валанса о 16 або 17 годині. У кожному разі дістатися о 21 годині. В Бедежюні обережно. Треба вигадати хоч одну годину на повернення, вночі дуже небезпечно. Якщо неможливо — заночувати в Сістербні, але постаратися цього уникнути. Повернення в Монбіжу не пізніше 1 серпня, вранці”.

— Ну, так, — спокійно погодився В’юн. — Це, мабуть, маршрут мандрівки, що зробив Вандергольд. Старий шкарбун щось дуже любить мандрувати…

— Ні, ти помиляєшся! Маршрут перетинає майже всю країну, і все це упродовж одного лише дня. Щонайменше тисяча кілометрів і з якою божевільною швидкістю! Я впевнений, що тут річ не тільки в прогулянці. Візьмімо путівник і спробуймо дізнатися, чим уславився цей Бедежюн.

В’юн одшукав сторінку і прочитав уголос:

— “Бедежюн, за дев’ять кілометрів од Діня, на відлюдному плато. Відомо, що Нижні Альпи страшенно швидко безлюдніють. Бедежюн — селище, залишене мешканцями ось уже шістдесят років. Приваблива з погляду архітектури стара зруйнована церква. Шляхом не проїхати ні машиною, ані велосипедом. За шість кілометів — Шоден. Звідти мулами гірською стежкою можна дістатися Баррема”.

— І ти гадаєш, що “Крісло на колесах” перетнув би усю Францію, щоб побачити зруйноване селище? Не може цього бути! Пригадай, яка подія трапилася 29 липня.

— Зараз, почекай… 29 липня, — В’юн замислився. — Ага, це…

— Гаразд, я тобі допоможу. В цей день суд Вернона виніс вирок і кинув мене у виправну тюрму. Перед цим я пробрався в замок Вандергольда і виявив, де ув’язнено Клемана Лотера. Вандергольдові слуги поклали з обережності перевезти мого дядька в інше місце. Напевне, вони заховали його в тій пустці у Нижніх Альпах! Він, мабуть, і зараз там.

В’юн аж підскочив.

— І ти спокійно це кажеш! Гей, Бурлаче, тут стало відомо, де зараз дядько нашого П’єро! Тепер ми його врятуємо!

— Що ти? Невже! — Здоровань так рвучко обернувся, що драбина захиталася.

— Бережись, а то гепнешся додолу!

В’юн кинувся підтримати товариша. Та було пізно. Бурлака полетів сторчма, але останньої миті встиг схопитися за Крилатого Змія. І тоді сталося незвичайне. Щось клацнуло. Статуя похитнулася і, здавалося, от-от мала впасти. В’юн раптом здивовано скрикнув. У чорному мармуровому п’єдесталі відчинилася ляда, а за нею глибоко униз вели кручені сходи, гублячись у темряві.

— Підземелля! — скрикнув П’єро. — Цей потаємний вихід, можливо, приведе нас до схованки, де мій дядько зберігає секрет лотариту!