Норвезькі народні казки - Автор невідомий - Народні казки

— То, може, скажеш мені, що мої лошата їдять і що п’ють? — спитав король.

Пічкур витяг хліб та вино й показав королю:

— Ось їхня їжа, а ось їхнє питво.

— Так, ти їх стеріг, — мовив король, — і отримаєш королівну та півкоролівства.

Почали готуватися до весілля. І було воно таке бучне, що про нього ще багато років гомоніли по всіх усюдах, — такого весілля король захотів.

Коли гості сіли до столу, молодий підвівся й пішов до стайні, сказав, нібито щось забув там. А як прийшов туди, то зробив те, що йому лоша наказувало, — повідтинав голови їм усім, спершу найстаршому, а далі меншому й меншому, і пильнував, щоб прикласти кожному лошаті його власну голову. Скінчив Пічкур свою сумну роботу, і лошата знов стали королевичами. Коли він повернувся до бенкетного столу разом із сімома королевичами, король так зрадів, що обійняв і поцілував Пічкура, а наречена стала до нього ще ласкавіша.

— Півкоролівства я тобі вже даю, — сказав король, — а другу половину одержиш після моєї смерті, бо мої сини самі здобудуть собі щастя, коли з них спали чари.

Я також був на тому весіллі, але нічого не скуштував, мені дістався тільки пиріжок з маслом, я поклав його в піч, пиріжок згорів, масло розтеклось, і я не з’їв ні крихти.

Які на світі бувають жінки

Був собі колись один селянин і, звичайно, мав жінку. І не було в них ані чим засіяти поле, ані грошей на зерно. Довелося вести на ярмарок єдину корову, щоб продати її і купити якогось зерна. Селянин зібрався вести корову до міста, але жінка побоялася його пускати: мовляв, ще прогуляє там усі гроші, то не буде ні корови, ні зерна. Отож повела вона сама корову на ярмарок, та ще й прихопила на продаж курку.

Дійшла вона до міста й зустріла різника.

— Ти продаєш корову, жінко? — спитав він.

— Продаю, — відповіла жінка.

— Що ж ти за неї правиш?

— Корову я віддам за один таляр, а за курку хочу десять, — відповіла жінка.

— Ну, корову за таляр я куплю, — сказав різник. — А курку продаси комусь іншому за десять талярів.

Жінка продала корову, отримала один таляр, але в місті не знайшлося нікого, хто б заплатив їй за курку десять талярів. Тому вона повернулася до різника та й каже:

— Я ще й досі не продала курки. Доведеться тобі її взяти, бо ти купив корову.

— Ну нічого, не журися, — сказав різник.

Він запросив її до столу, добре пригостив, жінка наїлася, лягла та й заснула.

Поки вона спала, різник викупав її в діжці з дьогтем, а тоді поклав у пір’я.

Прокинулась жінка, дивиться — а вона вся в пір’ї. Здивувалась вона та й питає сама себе:

— Це я, чи не я? Ні, наче не я, а якась велика чудернацька птаха. Як же мені дізнатися напевне, чи це я, чи не я? О, знаю, якщо теля буде лизати мене, а собака лащитись, коли я прийду додому, то це я.

Приходить жінка додому, а собака як побачив її, та й ну гавкати, рватися з ланцюга, наче на подвір’я зайшов злодій.

— Ні, тепер я знаю, що це не я, — сказала жінка, але про всяк випадок пішла ще до теляти.

Зайшла вона до хліва, а теля рветься на прив’язі, відвертає від жінки голову, бо йому сморід дьогтю дух забиває.

— Ні, це таки не я, а якась велика чудернацька птаха, — сказала жінка. — То, може, я й полечу?

Вона вилізла на дах хліва й замахала руками, немов крильми.

Побачив селянин, що робить жінка, взяв рушницю й почав цілитись У неї.

— Ой, чоловіче, не стріляй, це я! — гукнула жінка.

— Коли це ти, — сказав селянин, — то не стовбич там, як опудало, а злазь і давай гроші за корову, щоб якнайшвидше купити зерна.

Жінка злізла додолу, але ніяких грошей у неї не було, бо той таляр, який їй дав за корову різник, вона згубила.

Почув це чоловік та й каже:

— Ти стала ще дурніша, як була.

Розсердився він та й пішов геть із дому. І сказав жінці, що повернеться хіба аж тоді, коли зустріне ще трьох таких дурних жінок, як вона.

Ішов селянин, ішов і невдовзі побачив на одному подвір’ї жінку, що раз по раз бігала з порожнім решетом до нової хати. І кожного разу, коли забігала, прикривала решето фартухом, ніби там щось було, а в хаті висипала те щось додолу.

— Що це ви робите, жінко? — спитав селянин.

— Та хочу наносити до хати трохи сонця, — відповіла жінка, — але не знаю як. Бо коли я надворі, в решеті є сонце, а коли зайду до хати, воно десь дівається. У старій хаті в мене було доволі сонця, хоч я й не носила його. Якби мені хтось дав сонця до нової хати, я б заплатила йому триста талярів.

— Якщо у вас є сокира, — сказав селянин, — то я вам добуду сонця.

Жінка знайшла йому сокиру, і він прорубав пройми на вікна, бо теслі забули про них. І відразу туди засвітило сонце, а він отримав триста талярів.

— Це перша, — сказав сам до себе селянин і пішов далі.

Ішов він, ішов і невдовзі почув з однієї хати страшний гвалт. Селянин зайшов до хати і бачить: стоїть жінка й гамселить свого чоловіка по голові. А на чоловікові тому натягнена сорочка, але без вирізу, в який пролазила б голова.

— Ви що, хочете вбити його, жінко? — спитав селянин.

— Та ні, хочу тільки вибити в цій новій сорочці дірку, щоб він мав куди просунути голову, — відповіла жінка.

А чоловік знов залементував:

— Ох, поможіть нещасному в новій сорочці! Коли б хтось навчив мою стару якось інакше зробити отвір у сорочці, я б заплатив йому триста талярів.

— Я зараз навчу вас, дайте лишень ножиці, — сказав селянин.

Йому дали ножиці, він вирізав ними в сорочці отвір на голову, поклав у кишеню ще триста талярів та й пішов далі.

— Це друга, — сказав він сам до себе, коли вийшов з хати.

Ішов селянин, ішов, притомився й завернув до однієї хати відпочити.

— А звідки ви йдете, що так стомилися? — спитала господиня.

— З дурного світу, — відповів селянин.

— З того світу? — недочула господиня. — То, може, ви знаєте мого першого чоловіка? Він уже давненько на тому світі.

— Так, добре