Мільйон і один день канікул - Євген Серафимович Велтистов

Вірна дружба — назавжди,

Не людина — робот ти!..

Робот спритно збіг по вигнутій стіні й куполу стелі, подав руку Ірині Олександрівні, посадовив її в крісло. Потім, балансуючи в повітрі, намагаючись не відривати підошов від стелі, що зараз правила йому за підлогу, відбуксував одного за одним дітей. Допоміг Папу допливти до крісла.

І, нарешті, виловивши спокійну сіру кицьку, подав її біологові.

Усі були трохи схвильовані. Кицька знайшла свою хазяйку, шерсть у неї стояла дибом, нагадуючи про неспійману здобич.

— Пробачте, — сказала Алька стюардові, — я пожартувала. Спасибі за допомогу.

— Будь ласка, — відповів незворушно робот. — Зараз ми досягнемо мети.

Разом із гудком сирени повернулася звична вагомість.

Над головою спалахнули нові зірки. Корабель зробив кидок у Далекий космос.

— Отже, — суворо мовила всесвітньовідомий біолог, — треба негайно зловити того гризуна.

— Зараз його буде віддано у ваше розпорядження, — згодився білосніжний стюард.

Біолог образилася:

— Я маю справу з благородними тваринами…

Але робот не чув її. Він біг коридором, де аж у самісінькому кінці майнув чорний хвіст. Кицька вислизнула з рук хазяйки у відчинені двері: вона покладалася тільки на свою спритність.

— Можливо, я одвикла від деяких форм земного життя, — провадила далі Ірина Олександрівна. — Крилаті змії здаються мені набагато симпатичнішими…

— Авжеж, — палко підтримав Олег, — пацюки здавна були ворогом людини.

— Жеруть геть усе на світі, — пояснив Карен.

— Дуже бридкі, — зітхнула Алька.

— Я бачу, ви багато знаєте про гризунів. — Біолог повернулася до Папа. — Уявіть собі, коли я зайшла до каюти, той розбійник гриз мій рукопис…

— Я читав ваші книжки, — зніяковів Пап.

— А остання могла бути з’їдена. — Біолог підвелася. — Побачимо, чи сподобається йому моя Мись. — І Ірина Олександрівна пішла собі, гукаючи свою сіру Мись.

Пап із подивом зрозумів, що він кепський вихователь: діти непомітно зникли.

— Ось вона!

Карен широко розплющеними очима дивився на свою долоню. Його засмагле обличчя ледь зблідло. На долоні лежала прозора куля з сріблястим павутинням усередині.

— Куля Шляху, — прошепотів Олег, зазираючи другові в обличчя.

Куля, обертаючись у руці Карена, сплітала й розплітала нитки. Малюнок раптом змінювався. Тисячі шляхів вели кораблі до зірок, і десь поміж отих ліній тяглася тоненька нитка “Вікторії”.

Усе, що завоювала космонавтика протягом століть, містилося в простій і прекрасній кулі. Вона була коштовніша за будь-який земний діамант, за будь-яку ювелірну знахідку з інших планет, бо таїла в собі знання людства про галактику, зірки й планети, гігантські туманності й абсолютну порожнечу, закони космічного часу і простору, такі не схожі на земні.

Колись дуже давно люди збудували перші ракети, запустили над Землею супутники й станції, висадили розвідників на планетах Сонячної системи. З середини двадцятого століття, після польоту Юрія Гагаріна, слово “космонавт” означало одну з найпочесніших і найважчих професій.

Проте зірки ще довго залишалися такими ж недосяжними для людей, як і тисячоліття тому. Аж поки не було відкрито нову енергію для майже миттєвого подолання простору, поки кораблі не почали здійснювати стрибки до зірок у відомому людству Всесвіті.

Сріблясті нитки в Кулі Шляху були точними маршрутами кораблів. І якщо будь-якому кораблю за мозок правила найскладніша електронна система, що відповідала за безпеку подорожі, зручність, приємне самопочуття і спокій пасажирів, то Куля була серцем корабля. Капітан і штурман цілком довіряли Кулі.

У кожному кораблі є дві Кулі Шляху. Одна керує машиною. Друга зберігається в капітана. Оця друга Куля Шляху “Вікторії” й лежала на долоні в Карена. Він узяв її лише на кілька хвилин у порожній капітанській каюті.

Куля світилася за товстим склом, на спеціальній підставці. Карен знав цінність Кулі, знав, що її не можна займати, але якась владна сила вабила хлопчика до Кулі. Карен простягує руку. Серце в нього несамовито калатало. Він тільки подивиться й поверне…

— Де наш маршрут? — підкреслено спокійно мовив Карен. Вуха в нього пашіли. Куля пекла долоню. — Треба швидко розгадати…

— Ми знаємо зовсім мало порівняно з тим, чого не знаємо, — пригадав Олег стародавній вислів. — Як ти наважився?

— Лише на п’ять хвилин. Може, я хочу запустити “Вікторію” в невідому галактику. Аж на самісінький кордон Всесвіту. Або й далі.

— Було б здорово! — підтримав Олег. — І все-таки як ти міг…

— Тихше! — обриває Карен і озирається на Альку.

Дівчинка сидить неподалік струмка, щось малює на піску.

— Усе чую. Мені байдуже. Куди ви, туди і я, — відгукується Алька Фролова. — Карен, знайди мені в Кулі Фроловську галактику.

Карен морщить носа: які дурниці… Про всяк випадок, не одриваючи погляду від Кулі, питає:

— А така є?

— Батько казав. Коли я була маленька, він її відкрив. А назву дали потім.

— Гаразд… Малюй свої знаки. Може, й ти щось відкриєш…

— А ти як гадаєш, — грубіянить Алька, — і без ваших хитрощів усе відкрию…

— Мовчи!

Карен тихо свиснув, і діти шмигнули під зелене шатро низького дерева. Тут наче в альтанці. Пап іде стежкою з байдужим виглядом, а це означає, що він когось шукає. Пап проходить за два кроки від дерева; йому й на думку не спадає, що його вихованці під гіллям. Вихователь повернеться не скоро.

Сад “Вікторії” — як маленький густий ліс. Переплетене гілля, крихітна галявина, спокійний струмок, синє небо, плями сонячного світла на траві — все як удома, в лісовій школі, навіть ялинові шишки, і шелестіння листя від несподіваного вітру, і свист невидимих пташок.

Той, хто бодай раз літав на “Вікторії”, згадує перш за все не темний колодязь космічної ночі, а всипані глицею