Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Інди…, — підказала міс Токс.

— Відма, — підхопив Точильник, — ніколи не пізно виправитись. Я сподіваюсь, що ваша люб’язна випроба мене виправить, міс; а, батька, мамо, і братів, і сестер здорови від мене і кланяйся всім.

— Дуже рада це чути, — зауважила міс Токс. — Чи не з’їсте бутербродика з чаєм перед тим, як іти, Робе?

— Дякую, міс, — одповів Точильник, і тут же пустив у рух свої власні точила з таким дивовижним завзяттям, немов уже кілька днів жив надголодь.

Коли, належного часу, міс Токс і Поллі одягли капелюхи та шалі, і Роб, обнявши матір, пішов за своєю новою хазяйкою, це вправило Поллі в такий обнадійливий захват, що, коли вона дивилася їм услід, довкола газових ліхтарів чомусь плавали блискучі кружала. Потім Поллі погасила свічку, замкнула парадні двері, віднесла ключа в агенство неподалік, і щодуху побігла додому, тішачись наперед тому радісному вереску, який здійме її несподівана поява. Величний будинок, байдужий до всіх страждань, пережитих у ньому, і до змін, які сам пережив, стояв насупившись, мов глухонімий, на вулиці, ще здаля відсікаючи будь-які запитання оголошенням про те, що це омріяне родинне помешкання здається у винайм.

ПЕРЕВАЖНО ШЛЮБНИЙ

Великий фестин, що його раз на півріччя влаштовували доктор і місіс Блімбери і з нагоди якого просили кожного з юних джентльменів — учнів цього симпатичного закладу — зробити їм приємність одвідати вечірку, яка призначалася на пів до восьмої й передбачала танцювання кадрилі, відбувся належного часу, і юні джентльмени, без будь-яких проявів нестатечного вітрогонства, в стані наукового переситу роз’їхалися по домах. Містер Скетлз подався за кордон, щоб стати віднині невіддільною оздобою господи сера Барнета Скетлза, що завдяки своїм широкосвітським манерам здобув посаду дипломата, почесні обов’язки якої вершив укупі з леді Скетлз, на превелику втіху власних земляків та землячок, що вважалося ледве не чудом. Містер Тозер — тепер уже височенький юнак у високих чоботях — так був переповнений античністю, що майже зрівнявся із справжнім давнім римлянином у знанні англійської мови, — тріумф, що сповнював серця його коханих батьків найніжнішими почуттями, а батьків містера Брігса (знання якого, мов зле спакований багаж, були так тісно втрамбовані, що він анічогісінько з них видобути не міг) змусив ховати принижені їхні голови. Плоди, що їх цей джентльмен працьовито поназбирував з дерева знань, були піддані такому сильному тиску, що перетворились на своєрідні інтелектуальні брикети сушні норфолкського виробництва, втративши і свій первісний вигляд, і смак. А містер Бісерстон, на якому дія пресувальної системи позначилася у той щасливіший і не такий уже й рідкісний спосіб, що не зосталося ніякого сліду, коли прес зупинили, був у набагато вигіднішому становищі, і на борту корабля, який тримав курс на Бенгалію, виявив, що забуває усе з такою дивовижною швидкістю, при якій годі було сказати, чи він пам’ятатиме відмінювання іменників бодай до кінця подорожі.

Коли у день прощальної вечірки доктор Блімбер, за звичаєм, мав би сказати: «Джентльмени, відновимо наші заняття двадцять п’ятого наступного місяця», — він відбіг від звичаю і сказав: «Джентльмени, коли наш друг Цінціннат пішов у відставку й подався до себе на село, він не представив сенатові жодного з римлян, кого бажав би назначити своїм заступником. Але ось римлянин, — доктор Блімбер поклав руку на плече містера Пастира, Б.Г.Н., — «adolescens imprimis gravis et doctus»[5] джентльмени, якого я, Цінціннат у відставці, хочу представити моєму маленькому сенатові як їхнього майбутнього диктатора. Джентльмени, ми поновимо наші заняття двадцять п’ятого наступного місяця під егідою містера Пастира, Б.Г.Н.». Цю новину (яку доктор Блімбер заздалегідь розніс по батьках, чемно роз’яснивши) було зустрінуто схвальними вигуками, і містер Тозер, від імені всіх, тут же підніс докторові срібного каламаря й виголосив промову, в якій було обмаль слів рідною мовою, зате аж п’ятнадцять латинських і сім грецьких цитат, і яка в наймолодших юних джентльменів викликала невдоволення і заздрощі. «О! А!» — казали вони. «Все це дуже добре для старого Тозера, але ж не на те, здається, вони гроші збирали, щоб старий Тозер міг попишатися, правда? Чого старому Тозерові більше за всіх треба? То ж не його каламар! Чого він розпоряджається спільним майном?» — буркотіли вони, даючи вихід своєму невдоволенню і в інших виразах, серед яких прізвисько «старий Тозер», схоже, приносило їм найбільше полегшення.

Юним джентльменам нічого не було сказано — ні слівця, ні натяку не зронено — про щось таке, як сподіваний шлюб містера Пастира, Б.Г.Н., з чарівною Корнелією Блімбер. Доктор Блімбер, зокрема, з усіх сил удавав, ніби така подія була би для нього величезною несподіванкою, та однаково всі юні джентльмени були в курсі справи і, прощаючись, благоговійно тиснули руку містеру Пастирові.

Найромантичніші мрії містера Пастира сповнились. Доктор вирішив помалювати будинок знадвору, капітально відремонтувати його і збути свій заклад, а заодно і Корнелію. Малювання та ремонт розпочалися ще в день від’їзду юних джентльменів, а ось настав і день весілля, і Корнелія в нових окулярах чекає, коли її поведуть перед вівтар Гіменея.

Доктор Блімбер на своїх учених ногах, місіс Блімбер у бузковому чепці, містер Пастир, бакалавр гуманітарних наук з його довгими пальцями і щетинистою головою, й брат містера Пастира, превелебний Альфред Пастир, магістр гуманітарних наук, що мав правити службу божу, зібрались у вітальні. Корнелія — при флердоранжі й дружках, як завжди, піснувата на вигляд, але все ж таки чарівна, — саме спустилася сюди, коли відчинилися двері, і підсліпуватий парубок голосно сповістив:

— Містер і місіс Тутси!

Після чого у вітальню вступив містер Тутс, який надзвичайно погладшав, і під руку з ним — дуже зі смаком і до лиця вдягнена леді з дуже бистрими карими очима.

— Місіс Блімбер, — мовив містер Тутс, — дозвольте представити вам мою дружину.

Місіс Блімбер була щаслива познайомитись. Місіс Блімбер була дещо поблажлива, але напрочуд мила.

— І, оскільки ви знаєте мене з давніх-давен, — сказав містер Тутс, — дозвольте