Домбі і син - Чарльз Діккенс
— А моєму братові ви сказали? — питається місіс Чік.
— Легко говориться — «сказала»! — відповідає місіс Піпчін. — Але як воно зробиться! Я викричала йому вчора через двері, що користі з мене тут ніякої і що краще я пошлю по місіс Річардс. Він щось пробурчав, ніби згоден, і я послала по неї. А так — пробурчав! Був би це містер Піпчін, побурчав би він у мене! Ні! Мені вже ввірвався терпець.
Тут ця зразкова жінка, що почерпнула стільки сили духу й чеснот з глибин Перуанських копалень, підводиться зі своєї вистеленої подушками власності й відпроваджує місіс Чік до дверей. Місіс Чік, до останньої хвилини оплакуючи чудну вдачу свого брата, виходить безгучно, поринувши у власні мудрі та тверезі мізкування.
Смерком, вільний од служби, приїздить містер Тудл, разом з Поллі та скринею, і залишає їх, разом з лунким поцілунком, у холі порожнього будинку, спустошений вигляд якого вельми засмучує містера Тудла.
— Знаєш що, Поллі, душко, — скаже містер Тудл. — Тепер, коли я машиніст і гараздую, я нізащо не дозволив би, щоб ти ниділа тут, якби не старі добрі стосунки. Добрих стосунків, Поллі, забувати не можна. А поза тим, твоє личко для тих, хто в біді — чистий бальзам. Дай-но, я ще раз його поцілую, душко. Я знаю, ти просто хочеш зробити добре діло, і, по-моєму, зробити його треба і слід. На добраніч, Поллі!
Тим часом місіс Піпчін сновигає чорною тінню у своїх чорних шовкових спідницях, чорному чепчику і шалі. Її особиста власність уже спакована, а її фотель (колись улюблений фотель містера Домбі, а тепер куплений за безцінь на аукціоні) стоїть наготові коло парадних дверей. Вона чекає тільки на однокінний фургон, що їде вночі до Брайтона на чиєсь приватне замовлення і має, як домовились, заїхати за нею.
Ось і фургон. Спершу в нього заносять і укладають манатки місіс Піпчін, потім у нього заносять фотель місіс Піпчін і ставлять його у куточку між кількох оберемків сіна, бо ця мила жінка має намір відбути дану подорож у фотелі. Далі туди ж заносять і саму місіс Піпчін, і вона твердо займає своє місце. Її жорстке сіре око поблискує гадючою радістю, немов у передчутті грінок з маслом, гарячих товчеників, терзань і утисків юних вихованців, сікання до бідолашної Бері та інших насолод, доступних у замку Яги. Місіс Піпчін замалим не регоче, коли фургон рушає, розправляє свої чорні спідниці та вмощується зручніше між подушок свого фотеля.
Будинок став такою руїною, що всі щурі з нього повтікали і не лишилося й жодного.
Одна Поллі, справді одна в безлюдному домі, — бо то ж не товариство в зачинених кімнатах, де прихилив голову донедавній господар, — але одна вона недовго. Заходить ніч. Поллі сидить за роботою в колишній кімнаті економки, намагаючись не думати, який самотній цей дім і як він таким став, коли лунає стукіт в парадні двері — лунає, як може лунати будь-який стукіт у такому порожньому будинку. Одчинивши двері, Поллі іде назад крізь лункий хол, а поруч неї — жіноча постать у чорному тісному капелюшку. Це міс Токс, і очі в міс Токс червоні.
— Ох, Поллі, — каже міс Токс, — я тільки-но заходила до вас позайматися з дітьми, прочитала вашу записку і, щойно отямилась трохи, побігла сюди. Тут нікого немає крім вас?
— Ані живої душі, — каже Поллі.
— Ви його бачили? — шепоче міс Токс.
— Бог з вами, — відказує Поллі. — Його вже віддавна ніхто не бачив. Кажуть, він взагалі з кімнати не виходить.
— А не кажуть, чи він хворий? — питається міс Токс.
— Ні, мадам, наскільки я знаю. Хіба що душею, — каже Поллі. — Йому, певне, там дуже погано, бідолашному.
Міс Токс співчуває так сильно, що ледве може говорити. Вона вже не першої молодості, але роки та незаміжжя не очерствили її. Серце її дуже ніжне, співчуття — дуже щире, поклоніння — правдиве. Під медальйоном — тим підозрілим самородком — вона ховає достоїнства вищі, ніж ті, які є у сили не таких химерних людей, — сонце вставатиме і сідатиме, скошені серпом Великої Жниці, підуть у непам’ять щонайпоказніші і щонайпримітніші, а її достоїнства шануватимуть і далі.
Минає доволі часу, перш ніж міс Токс одходить, а Поллі, лишивши свічку на голих сходах, виглядає за нею на вулицю, мов проводжаючи її, і не має жодного бажання повертатись у похмурий будинок, замикати його пустку на важкі замки і втікати до ліжка. Але вона робить усе це і ранком приносить в один із тих темних покоїв дещо, що їй нараяли приготувати, а тоді знову повертається до себе й знову заходить туди лише назавтра, о тій самій годині. У тих покоях є дзвінки, та вони ніколи не дзвонять і, дарма що деколи вона чує, як там туди-сюди гупають кроки, з кімнати ніхто не виходить.
Наступного дня міс Токс приходить завчасу. Тепер вона має роботу: готувати різні лагоминки, — чи те, що здається їй лагоминками, — які найближчого ранку будуть доставлені у ті покої. Робота ця настільки подобається міс Токс, що вона починає робити її регулярно і щодня приносить у маленькому кошику розмаїті присмаки, повизбирувані із скромних засіків покійного власника напудреної голови та свинячого хвостика. Вона приносить також, собі на обід, загорнені в папір для папільйоток кусені холодного м’яса, баранячі лизні, половинки птиці і, ділячись цими їствами з Поллі, проводить більшу частину дня у домі-руїні, звідки повтікали щурі, ховаючись при найменшому шарудінні, скрадаючись при вході і виході, наче злочинець, вона бажає тільки одного: залишитися вірною своєму поваленому кумирові без відома його самого, без відома всіх на світі, опріч Поллі, бідної, простої жінки.
Майорові це відомо. Користі з того нікому нема, зате майорові веселіше. Стібаний цікавістю майор доручив був тубільцеві підглядати, що там робиться
