Орден Жовтого Дятла - Монтейру Лобату
— Всякому своє любе, — повторювала вона, стоячи руки в боки посеред кімнати, улюблене прислів’я тітоньки Настасії. І, перевіривши, що нічого не забула, спробувала закрити кошик… Чом не так! Забагато напхала…
— Гра-афе! — покликала Емілія. — Йдіть сюди, допоможіть стиснути цю капость!
Бідний де Кукурудзо, крекчучи, вийшов зі свого закутка.
— Сядьте на кошик і тисніть, аж поки лопнете… — люб’язно попросила Емілія.
На щастя для графа, до такої крайності вдаватися не довелося. Кошик, видно, змилувався над бідним мудрецем… і закрився.
Розділ третім
Від’їзд
Ранесенько-вранці діти схопились, одяглися й тихо-тихо, навшпиньки, пішли в садок; донна Бента нічого не помітила. Емілія ішла за ними, задерши голову, навшпиньки, як балерина. Позаду йшов граф з кошиком на плечах. Скоро відчинили хвіртку, як відразу почули спів півня. Він долинав з-за дерева гойаби:
— Кукуріку!
Педріньйо впізнав «голос».
— Це він! Він чекає нас в умовленому місці.
Всі побігли туди, але нічого не побачили і розгублено зупинилися, не знаючи, що робити далі. Та в цю мить друге «кукуріку» розляглося звідкись з верховіття гойаби. Хлопчик-невидимка був, видно, ласун і даремно часу не гаяв…
— Ти там нагорі? — запитав Педріньйо, задираючи голову.
— А ти не «бачиш»? — відповів «голос». — Навчися знати, де я, не бачачи мене.
І «голос» дав свій перший урок — кинув шкурку гойаби просто в ніс Педріньйо і запитав:
— Метикуєш?..
Педріньйо розсміявся:
— Метикую. А тепер злізай, я тебе познайомлю з моєю двоюрідною сестрою Лусією та іншими членами Ордену Жовтого Дятла.
— Не треба. Я розумію, що ця дівчинка з кирпатим носом і є Лусія. А лялька — Емілія, маркіза де Рабіко. Я тільки не збагну, хто цей сеньйор в капелюсі і з кошиком на плечах.
— Це знаменитий граф де Кукурудзо, вчений, який усе знає.
В Будиночку Жовтого Дятла всім було відомо, що граф усе знає, та ніхто, по суті, не знав, що ж, власне, граф знає… Проте «голос» задовольнився такою відповіддю, і всі почули — геп! — як він стрибнув з дерева. Тепер «голос» стояв десь посеред них.
— Пора, — сказав він. — Ми повинні вирушити в дорогу раніше, ніж зійде сонце. А карта жива, не загубили?
Педріньйо витягнув карту з кишені. «Голос» схопив її і розгорнув.
Кирпа не йняла віри своїм очам: карта сама собою розкривається і залишається висіти у повітрі — от чудасія! Таємничий хлопчик був невидимий, але предмети, яких він торкався, не ставали невидимими. Це наштовхнуло Педріньйо на думку спробувати одне удосконалення.
— Ось що, — сказав він, — загалом дуже незручно мати справу з товаришем, якого не бачиш. Ти б начепив на свій капелюх перо, га? По перу ми відразу побачимо, де ти.
— Твоя думка чудова, — відповів «голос», — але я без капелюха. І взагалі на мені нічого нема. Якби на мені що-небудь було, то всі б це побачили — і тоді який же я невидимка?
— Ой, сором який! — скрикнула Емілія, затуляючи лице руками. — Що б сказала донна Бента, якби довідалася, що ми дружимо з хлопчиком, який ходить голий!
— Облиш, Еміліє! — суворо спинила її Кирпа. — Ти нічого не тямиш в невидимках!
Ну, якщо не можна приколоти перо до капелюха, то, може, прив’язати його до волосся? Всі схвалили нову думку Педріньйо. Та де взяти перо і мотузочок якийсь або хоч нитку?
— У мене в кошику папужине перо! — крикнула Емілія. — Графе, скиньте кошик з плечей і розкрийте його.
Граф спустив кошик на землю, відкрив кришку і простягнув ляльці папужине перо і коток ниток.
Хлопчик-невидимка прив’язав перо до волосся, і відтоді домовлятися з ним стало значно простіше. Перо, колихаючися у повітрі, вказувало, де він.
— Хай живе Пірце! — крикнула Емілія, миттю охрестивши нового друга.
І з цієї хвилини всі почали звати хлопчика-невидидмку тільки так — Пірце.
Тепер можна було рушати в дорогу. Для цього невидимий хлопчак витягнув з мішечка, схованого під деревом, особливий порошок і сказав, що це «порошок пирлімпим-пим». Він дав кожному дрібок і наказав нюхати. Всі понюхали і не чхнули. Тільки Емілія чхнула, та вона взагалі від усього чхала. Як тільки вони понюхали цей чарівний порошок (а це був дуже чарівний порошок), так зразу ж відчули себе легкими, як пух, і у вухах у них задзвеніло. Дерева почали розмірено кружляти навколо них, наче балерини у спідничках з зеленого листя, все далі й далі відходячи в сизий туман, і потім зовсім зникли з очей. Всі начебто поринули в якийсь дивний сон (чи це був не сон?) і пливли повітрям, як на хвилях якогось невідомого моря, а вітер незвичайної сили і швидкості ніс їх, начебто вони були мильні бульбашки, все далі й далі. Нікому не хотілося говорити, та ніхто і не міг би говорити, і тільки Емілія раптом слабо писнула:
— Дай мені понюхати ще того порошку, Пірце! Я почуваю, що падаю!
— Ні, просто ми наближаємося до мети, — відповів «голос».
І справді. Туман почав розвіюватися, і знову стали вирізнятися дерева. Ще кілька секунд — і всі відчули під ногами тверду землю. Приїхали! Всі розплющили очі і роздивились навколо. Річка, прозоріша за кришталь, тихо котилася оксамитно-зеленою долиною. Берегом ішло біле ягнятко, прямуючи до води: видно, напитися. Там, у глибині, висока синя гора велично поривалася у висоту, а поміж річкою і горою стояв ліс.
— Ми в Країні Байок; вона ще зветься Край Говорящих Звірів, — пояснив Пірце. — Звідси ми розпочнемо нашу мандрівку у Світ Чудес.
Розділ четвертим
Сеньйор Лафонтен
— Як гарно! — вигукнув Педріньйо. — Добре було б перенести сюди Будиночок Жовтого Дятла.
Кирпа також була захоплена.
— А звірі в цьому краю і справді говорять, чи вони тільки прикидаються? — спитала вона.
— Базіки невгамовні! — відповів Пірце. — Якби вони не говорили, то й байок не було б. Ходімо берегом, ми скоро зустрінемо кого-небудь з тутешніх звірів.
— Та онде баранець, — сказала Емілія.
Але цієї хвилини назустріч їм з лісу вийшов чоловік з довгим, круто завитим волоссям, одягнутий за старовинною французькою модою. На ньому були короткі облиплі панталони до колін і курточка в талію. На ногах — черевики з великими пряжками, а на голові — триріжний капелюх. Мереживо білою піною скипало навколо його шиї і на зап’ястях. Він ішов, спираючись на товсту палицю, розміреним кроком людини, що поринула в роздуми.
— Це баранців хазяїн? — запитала Емілія.
— Ні! — поспішив запевнити її Пірце. — Це сеньйор Лафонтен, дуже розумний француз. В книжках пишуть, що він народився 1621 і помер 1695 року. Та він зовсім не помер, а просто оселився тут, у Країні Байок. Він живе тут, щоб спостерігати життя тварин.