Домбі і син - Чарльз Діккенс

Там виявилося, що Флоренс, освіжівши після сну, встигла пообідати й була рада нагоді ближче познайомитись із Соломоном Джілсом, з яким у неї зав’язалися найкращі приятельські стосунки. Чорноока дівчина (яка виплакала стільки сліз, що її слід було б назвати червоноокою, а зараз була мовчазна та пригнічена) без слова докору, а чи догани схопила Флоренс в обійми, вчинивши ледь не істерику. Потім, обернувши для цього виняткового випадку вітальню на будуар, вона старанно вбрала дівчинку в її власний одяг і зробила з неї Домбі, наскільки цьому дозволяли природні прикмети її вихованки.

— На добраніч! — сказала Флоренс, підбігаючи до Соломона. — Ви були такі ласкаві до мене.

Старий Соломон сповнився захватом і розцілував її, як рідну онуку.

— На добраніч, Уолтере! На все краще! — мовила Флоренс.

— На все краще! — відповів Уолтер, протягаючи їй обидві руки.

— Я ніколи не забуду вас, — сказала Флоренс. — Справді, ніколи. На все краще, Уолтере!

У безневинному пориві вдячності дитина підвела до нього обличчя, а Уолтер, на хвилю схилившись до неї, геть спаленів і, збентежившись, глипнув на дядька Сола.

— А де Уолтер? Прощайте, Уолтере! На добраніч, Уолтере! Дайте руку, Уолтере! — гукала й гукала Флоренс, вже сидячи з нянькою в кареті. Нарешті карета від’їхала, Уолтер, стоячи на порозі, весело махав хусточкою їй услід, а дерев’яний мічман у нього за спиною теж, здавалося, дивився лише на неї, не звертаючи ніякої уваги на інші екіпажі.

До оселі містера Домбі добулися швидко, в бібліотеці знову знявся гамір, і карету знову затримано — «для місіс Річардс», як лиховісно шепнула Сюзанні одна з подруг.

Поява загубленої дівчинки справила в бібліотеці помітне, але не занадто велике враження. Містер Домбі, якого взагалі ніщо не вражало, поцілував її один раз у лоб і порадив більше не тікати й не ходити нікуди з непевними людьми. Місіс Чік припинила свої плачі з приводу зіпсутості натури людської, що проступає навіть тоді, коли Благодійні Точильники вказують їй праведний путь, і зустріла дівчинку привітанням, — правда, без того запалу, яким годилося б зустрічати довершених Домбі. Міс Токс виявила свої почуття за зразками, що їх бачила перед собою. І тільки Річардс, злочинниця Річардс, дала волю щирим словам, що йшли від самого серця, і прихилила до грудей ту заблукану голівку, мовби дійсно любила її.

— Ах, Річардс, — зітхнула місіс Чік, — було б куди приємніше для тих, хто хоче бачити добро у ближньому своєму, і багато пристойніше з вашого боку, якби ви вчасно виявили відповідні почуття, а не тепер, коли бідне немовля мусить через вас зарано позбутися свого природного харчу.

— Відірватися від одного, спільного для всіх джерела, — плачливим тоном додала міс Токс.

— Якби то я була невдячна, Річардс, — урочисто мовила місіс Чік, — і якби я міркувала, як ви, то я неминуче відчула б, що форма Благодійного Точильника іде на шкоду моєму синові, а виховання калічить його!

Правду сказавши — тільки місіс Чік не знала цього — форма уже пошкодила хлопцеві, а щодо виховання, то, може, й корисне в дальшому, воно до цього часу складалося зі стусанів та ридань.

— Луїзо, — перепинив її містер Домбі,— твої зауваження вже недоречні. Жінку вже звільнили і розплатилися з нею. Ви покидаєте цей дім тому, що водили мого сина… мого сина! — містер Домбі з притиском повторив два останні слова, — водили мого сина по закутках і в таке товариство, про яке годі згадати без трепету. Щодо випадку з міс Флоренс сьогодні вранці, то я, певною мірою, вважаю його щасливим, бо без нього я ніколи й не довідався б, — ви, звичайно, б мовчали, — про ваш злочин. Я гадаю, Луїзо, що друга нянька, оскільки вона набагато молодша, — тут міс Ніппер голосно схлипнула, — перебувала під чужим впливом, тож не така винна і може залишитись. Скажи, будь ласка, щоб візникові сплатили за проїзд до… — містер Домбі спинився, вагаючись, — до Оленячих Садів.

Поллі попростувала до дверей, а Флоренс, учепившись їй за сукню, розпачливо закричала, благаючи її не відходити. То був ніж у бундючне батьківське серце й стріла в його мозок — бачити, як плоть і кров, що їх він не міг не визнати за свої, так линула до ницої, чужої жінки, а він був тому стороннім свідком! Йому, звичайно, не дуже боліло, до кого привертається чи від кого відвертається його дочка, але те ж саме могло трапитись і з його сином!

В усякому разі, син його гірко плакав тої ночі. Адже бідний Поль мав більше підстав для плачу, ніж багато хто з дітей його віку. Він-бо втратив свою другу матір — першу, яку сам пізнав, — через такий же несподіваний удар, як і той, що потьмарив був початок його життя. І той же удар позбавив вірного й доброго друга його сестру, що так і заснула, обливаючись сльозами. Але мова в нас не про те. Тож не будемо марнувати слів.

ПОГЛЯД З ВИСОТИ ПТАШИНОГО ЛЕТУ НА ОСЕЛЮ МІС ТОКС І НА її СЕРДЕЧНІ СПРАВИ

Міс Токс мешкала в невеликому темному будиночку, що колись, за найдавніших часів англійської історії, втиснувся в аристократичну дільницю лондонського Уест-Енду і тулився там у тіні, неначе бідний родич великої вулиці, що проходила тут же, за рогом, оточений великими кам’яницями, які холодно поглядали на нього. Закуток цей — і не двір, і не подвір’я — був найпохмуріший з усіх можливих закутків, де тривожно відлунював стукіт у будь-чиї двері. Звалася ця відлюдна місцина, де між бруківкою росла трава, Принцесиним Майданом. На Принцесиному Майдані стояла Принцесина Каплиця з деренчливим дзвоном, куди на недільну відправу сходилися інколи чоловік двадцять п’ять. Була тут і пивничка «Під Принцесиним Гербом», до якої вчащали вишукані лакеї. Перед пивничкою, за гратами, стояв паланкін, хоч ніхто не пам’ятав, щоб його коли-небудь виносили звідти, а погожими ранками на кожному шпичакові (що їх у гратах, за підрахунком міс Токс, було аж сорок вісім) з’являвся