Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Не плачте, міс Домбі! — сказав Уолтер із запалом. — Це ж просто диво, що я нагодився тут. Тепер ви в такій безпеці, якби вас охороняв цілий загін найдобірніших військових матросів. Не плачте ж бо!
— Більше не буду, — сказала Флоренс. — Це я з радощів плачу.
«З радощів плаче! — подумав Уолтер. — І причина тому — я».
— Ходімо, міс Домбі,— сказав він уголос. — О, й другий черевичок загубили! Візьміть-но мої, міс Домбі.
— Ні, ні, ні,— спинила його Флоренс у процесі гарячкового стягування черевика. — У цих мені краще. Вони цілком добрі.
— Ай правда, — погодився Уолтер, зиркнувши на її стопу, — мої ж на цілу милю довші. І що це я придумав? У моїх ви б і кроку не ступили. Ходімо, міс Домбі. І хай-но якийсь негідник посміє скривдити вас!
Отож Уолтер, вельми грізний на виду, повів за собою вельми щасливу Флоренс, і, взявшися під руки, йшли вони вулицями, цілковито байдужі до здивованих поглядів, що їх вони викликали або могли викликати по дорозі.
Сутеніло; спустився туман і почало накрапати. Та вони не звертали на це ніякої уваги, поринувши уявою в останні пригоди дівчинки, про які та оповідала із властивою її вікові щирістю й довір’ям, а Уолтер слухав так, ніби з брудної, заболоченої набережної Темзи вони перенеслися під лапате листя крислатих дерев якогось тропічного острова. Так принаймні йому видавалося.
— А далеко ще нам іти? — спитала нарешті Флоренс звівши очі на свого супутника.
— А! — мовив Уолтер, спиняючись. — Чекайте, — де це ми? О, знаю! Тільки ж контора зараз зачинена, міс Домбі. Там нікого немає. Містер Домбі давно вже пішов додому. Я думаю, нам теж треба йти додому… або стривайте. Може, зайдемо до мого дядька, де я живу?.. Це зовсім близько… а я візьму кеб і поїду до вас, — скажу, що ви здорові й привезу щось одягтися. Хіба так не буде краще?
— Я думаю, буде, — відповіла Флоренс. — А ви? Як ви думаєте?
Поки вони отак гадали, стоячи на вулиці, повз них пройшов якийсь чоловік. Він кинув оком на Уолтера і, здавалося, впізнав його, але потім, видно, вирішив, що помилився, і пішов собі далі.
— По-моєму, це містер Турбот, — сказав Уолтер, — з нашої фірми. Тільки не той Турбот, що завідує, міс Домбі, а другий — молодший. Гей! Містере Турбот!
— Уолтере Гей? — спинився той, обертаючись. — Я був очам не повірив, уздрівши вас у такій чудній компанії.
Чоловік цей, стоячи під ліхтарем і здивовано прислухаючись до квапливої Уолтерової розповіді, становив разючий контраст з двома юними особами навпроти, що трималися попід руки. Він був не старий, але волосся мав зовсім сиве, плечі згорблені, наче його гнув додолу якийсь тягар, а виснажене журне обличчя поорали глибокі борозни. Блиск очей, вираз лиця, самий голос його були якісь притлумлені, пригаслі, немов душа його спопеліла. На ньому був пристойний, хоч і скромний чорний костюм, але й вбрання його, вписуючись у загальний образ, здавалося, знічено тулиться до тіла у вияві тужного благання, яким з голови до п’ят просяк цей самотній чоловік, — благання, щоб ніхто не бачив і не поділяв його принижень.
Усе ж інтерес до юності та її сподівань не загас у нім разом із іншими жаринками душі. Він з неабиякою симпатією дивився на чесне обличчя хлопця, поки той говорив, хоч у погляді його мигтіли співчуття та неспокій, дарма що він намагався приховати їх. Коли, наостанці, Уолтер поставив йому те саме запитання, що й Флоренс, Турбот і далі не зводив з нього співчутливого погляду, ніби читав на обличчі хлопця долю, що ніяк не в’язалася з теперішнім його веселим настроєм.
— Що ж ви радите, містере Турбот? — напосідав, посміхаючись, Уолтер. — Ви ж бо завжди даєте мені добрі поради, коли говорите зі мною. Правда, таке буває нечасто.
— Я вважаю, що ваш план — найкращий, — відповів той, перебігаючи очима з Уолтера на Флоренс і назад.
— Містере Турбот! — прояснів раптом Уолтер, якому прийшла в голову розкішна ідея. — Знаєте що? Це ж і вам може придатися. Їдьте ви до містера Домбі й перекажіть йому щасливу новину. Це, мабуть, стане вам у пригоді, сер. Я залишуся вдома, а ви їдьте.
— Я? — здивувався той.
— Ви. А чому б ні, містере Турбот! — сказав хлопець.
Турбот у відповідь лише потиснув йому руку, — здавалося, він і це робив, соромлячись і навіть з острахом, — та, побажавши на добраніч і порадивши не баритися, подався своєю дорогою.
— Ходімо, міс Флоренс, — сказав, дивлячись услід йому, Уолтер, і вони рушили теж. — Ходімо чимшвидше до мого дядька. Чи чули ви коли, щоб містер Домбі говорив щось про Турбота молодшого?
— Ні,— тихо відповіла дівчинка, — я рідко чую, як тато говорить.
«А, правда! то сором лише для нього», — подумав Уолтер.
По хвилинній мовчанці, під час якої він крадькома розглядав миле личко поруч себе, його по-хлоп’ячому жваві та непосидющі думки перестрибнули на іншу тему, а що Флоренс знову загубила свого жалюгідного черевика, то він запропонував однести її до дядька на руках. Дівчинка, хоч яка втомлена, зі сміхом відхилила цю пропозицію, кажучи, що він її не втримає. До дерев’яного мічмана було вже недалеко. Уолтер заходився розповідати про морські аварії та інші зворушливі випадки, коли хлопці, молодші за нього, рятували й виносили на руках дівчат, старших за Флоренс, і балачка була саме в розпалі, коли вони підійшли до крамниці майстра корабельних інструментів.
— Гей, дядьку Соле! — загукав Уолтер, вриваючись у крамницю, і, ледве переводячи дух, посипав без ладу словами — як, зрештою, впродовж цілого вечора: — Оце так дивна пригода! Ось донька містера Домбі, вона загубилася на вулиці, і їй відібрала весь одяг якась стара відьма… і я знайшов її… і привів одпочити в нашій вітальні… дивіться!
— Великий боже! — сказав дядько Сол і сперся
