І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько - Ено Рауд
щоб Мохобородько нічого не зрозумів.
— Вашого малесенького намагатимуться хоботом зняти з вікна, — повідомила працівниця лікарні. — Ви розумієте?
Жінка не зрозуміла, і медсестрі довелося пояснити детальніше. Вона розповіла про все, що їй пощастило почути в палаті Вольдемара, а тоді додала:
— Так що, схоже, план звільнення у них, здається, готовий, проте важко сказати, коли вони почнуть здійснювати свій задум. Правда, Вольдемар повинен ще кілька тижнів спокійно лежати в постелі, але я ні на крапельку не здивуюсь, якщо він одної красної днини просто зникне з палати. Від такого лева можна очікувати всього.
— Невже? — запитала жінка. — А він справді такий дужий?
— Неймовірно дужий, — ствердила медсестра Кірсіпуу. — На зріст — два метри! З вугільно-чорною бородищею. Наче в розбійника. Одначе при цьому; вельми добросердий.
— Добросердий? — здивувалася жінка. — 3 такою зовнішністю?
— Авжеж, — вела своєї Кірсіпуу. — Інакше він не співчував би так палко Мохобородькові й не збирався б його звільнити.
Це останнє зауваження жінці дуже не сподобалось.
— Гаразд, — сухо мовила вона. — Тоді я ще чекатиму новин.
Опустивши телефонну трубку на важіль, господиня повернулася до столу і ще поклала собі й Мохобородьку млинців. Тоді пильно-пильно поглянула на кумедного чоловічка й раптово повідомила:
— Ночуватимеш все-таки у кімнаті.
Мохобородько сполотнів.
— Чому? — тремтливим голосом запитав він.
— Ти зовсім блідий, — сказала жінка. — Мене серйозно непокоїть твоє здоров’я.
— Але я ще ніколи не ночував у кімнаті, — пробував заперечити Мохобородько.
— Ти ж ніколи в житті й не хворів, — нагадала вона. — І тим паче, я повинна через це дбати про твоє здоров’я.
Млинець став Мохобородькові поперек горла.
Яка невдача! Саме тоді, коли йому поталанило вказати Муфтику й Півчеревичкові місце свого перебування, його замикають на ніч у чотирьох стінах! А що буде, коли друзі прийдуть уночі звільняти його, а господарчої сумки за вікном не виявиться?
— Я бачу, що й їси ти погано, мій малесенький. Я ні на крихітку не здивуюся, якщо тебе вже підкосила хвороба. Ні-ні, на вулиці, під вітром спати тобі не можна ні в якому разі!
Мохобородько не відповів — поринув у свої думки. І жінка, схоже, замислилася. Розмова не клеїлася, хоч вони ще певний час сиділи за столом.
Нарешті, коли вже стало сутеніти, господиня прибрала посуд зі столу й постелила Мохобородькові на дивані. На превеликий його подив, вона взяла порожню господарчу сумку й вивісила її на кінчику швабри за вікно.
— Навіщо?! — вигукнув Мохобородько. — Навіщо ви це робите?
— А так, — сказала жінка. — Вже звикла.
Вона вкрила Мохобородька ковдрою, а сама пішла на кухню мити посуд. Через деякий час повернулася до кімнати і сіла в крісло у кутку. Довго сиділа і щось Думала-гадала. І чула, як Мохобородько неспокійно вертівся в постелі.
— А тепер спи, — тихо мовила жінка. — А тепер спатоньки-спати, мій малесенький бідолахо.
Проте Мохобородько все ще крутився на дивані,
«Мій малесенький бідолахо», — повторила жінка
про себе. Раптом задзвонив телефон, і господиня
взяла трубку.
— Він зник! — пролунав схвильований голос медсестри Кірсіпуу. Він утік через вікно. Я певна, ще невдовзі можете стрічати гостей.
— О-о, — вихопилося в жінки.
— Тож будьте напоготові.
— Дякую вам, — одповіла жінка і поклала трубку.
РОЗЛУКА
Місто поринуло в пітьму. Вулиці геть спорожніли. Лише іноді промчить автомобіль, блимнувши фарами, чи поспішить додому пізній перехожий.
Фургончик повернув на шосе Свободи.
— Тепер скоро, — прошепотів Півчеревичок. Муфтик їхав дуже повільно, щоб Вольдемар, який сидів верхи на слоні, не відставав.
— Їдь усе-таки трохи швидше, — попрохав Півчеревичок. — Нерви не витримують оцього чалапання!
Але Муфтик зиркнув у бокове дзеркальце на слона і похитав головою:
— Терпіння. Хто має терпець, той буде холодець! Півчеревичок зрозумів, що Муфтик вельми хвилюється. Інакше він не переплутав би відомого прислів’я: хто має терпець, той буде молодець. Чому тут дивуватись! Сам Півчеревичок страшенно переживає. Таке хвилювання цілком зрозуміле, бо щосекунди вони наближаються до свого друга Мохобородька.
— Двадцять один… дев’ятнадцять… сімнадцять… — читав Півчеревичок номери будинків.
Тепер або ніколи! На терези кинута доля їхнього друга Мохобородька. А втім, не на терези, а в господарчу сумку. І от уже стало видно ту заповітну сумку.
— Будинок номер дев’ять, — сказав Півчеревичок. Вони прибули на місце. Муфтик підкотив до тротуару і заглушив мотор.
— Ну поглянемо, на що здатний слон, — мовив він. Тепер усе залежало від слона. Самі вони анічого не
могли вчинити, вся надія на хобот.
Слідом прибув і слон. Вольдемар зупинив його прямо під сумкою.
— Чи та сама? — Вольдемар показав пальцем на господарчу сумку.
— Та сама, — запевнив Муфтик.
Працівник зоопарку вмостився на спині слона зручніше.
— І Мохобородько там, у ній? — запитав він.
— Авжеж, — ствердив Півчеревичок. — Він, очевидячки, спить.
— Гм-м, — здивувався Вольдемар і замислився. Це тривало деякий час, а слон поки що погойдував
хоботом туди-сюди.
— Що ж, розпочнемо? — запитав нарешті новий друг кумедних чоловічків.
— Можна б і починати, — зронив Муфтик. А Півчеревичок додав:
— А що тут зволікати!
— Правильно, — погодився Вольдемар.
Тоді нахилився до слонового вуха і щось прошепотів.
Муфтик і Півчеревичок заціпеніли. Чи ж до пуття пояснив Вольдемар слонові, що слід робити — зняти господарчу сумку й опустити вниз? Адже Вольдемар не якийсь цирковий дресирувальник, а звичайний працівник зоопарку. І слон його не здатний на всілякі штуки на цирковій арені, а звичайний, із зоопарку, який просто показує себе людям.
Але сумніви Муфтика й Півчеревичка все-таки виявились даремними. Хобот слона уже підіймався до господарчої сумки. Мабуть, Вольдемар так душевно зріднився зі слоном, що той розумів його цілком.
Кінчик хобота сягнув господарчої сумки і доторкнувся до неї.
— Щоб тільки не впустив його додолу! — забідкався Муфтик.
І ця засторога, на щастя, виявилась безпідставною! Слон хоботом зняв господарчу сумку з держака таї спритно, що Муфтик і Півчеревичок ахнули.
— Ти бачив?! — вигукнув Півчеревичок. Муфтик кивнув:
— Воістину майстерна робота!
Задоволений Вольдемар вдячно погладив слона.
Господарча сумка на кінчику слонового хобота по-1 вільно наближалася до землі. Схоже, слон розумів, що із сумкою треба поводитися обережно, і ніжно-ніжно опустив її на землю.
— Готово! — захоплено вигукнув Півчеревичок. І блискавично разом із Муфтиком опинився біля’
господарчої сумки.
— Він точно в
