І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько - Ено Рауд

Муфтик і Півчеревичок наддали ходи. Собача на повідку рвалося вперед, гавкало, і вони так поспішали, що тільки п’яти мелькотіли. Але не барилася й жінка. Вона справді була в гарній формі, ніскілечки не втомилася і бігла далі, нещадно тягнучи за собою Мохобородька.

— За-че-кай! — знову пролунав Півчеревичків голос. І Муфтиків:

— По-стри-вай!

Звичайно, добра порада, проте як ти зачекаєш, коли паском прив’язаний до жінки, а вона й не збирається чекати.

Мохобородько все-таки подумав, що й він сам повинен щось чинити. Він сповна розумів, що зараз його звільнення близьке як ніколи раніше за полону, в цьому становищі не може залишатися спостерігачем. Щось треба робити. А що?

Якусь мить подумавши, Мохобородько з усього маху гепнувся на доріжку. Тепер довелося тягти його, і, зрозуміло, втікачці було важкувато. Бігла набагато повільніше.

Звісно, нічого приємного у такому волочінні по землі не було. Мохобородько обіруч міцно вхопився за повідець, щоб ошийник не дуже натягувався і не стискав горло. Хоч небезпека бути задушеним не загрожувала, але боліло все його тіло, коліна пеком пекло, а лікті обдерлися до крові. Та Мохобородько не зважав на це. Головне — виграти час. Головне, щоб Муфтик і Півчеревичок завдяки його стражданням наблизились бодай на кілька кроків.

Жінка зупинилася й озирнулась.

— Мохобородьку! — вигукнула сердито. — Зараз же вставай!

Та кумедний чоловічок і бровою не повів. Лежачи ницьма на землі, він прислухався до збудженого гавкання Муфтикового й Півчеревичкового собачати. Іноді чув його все виразніше, і від цього душа просто співала. Вони поспішають! Вони наближаються! Вони порятують його!

— Мохобородьку, ану вставай! — знову скрикнула жінка.

Цього разу в її голосі вже вчувалася непідробна погроза, але й це аніскільки не вплинуло на Мохобородька.

Він тільки підвів голову й озирнувся. Сотня метрів, не більше… Всього сто метрів одмежовували його від волі! Півчеревичок ледь-ледь випереджав Муфтика. Та й зрозуміло: Муфтик у товстій муфті відстав би ще більше, якби не оте чудове собача, що летіло вперед і тягло за собою господаря. Прекрасне собача! Саме так бігти й треба і натягувати повідок, як струну. Ось так мусить бігти собака, якщо прагне допомогти господареві — швидше вперед…

Жінка теж поглянула на переслідувачів і вмить зрозуміла, що найменше зволікання може дорого їй коштувати. Ще вона збагнула, що Мохобородько добровільно не підведеться. Втікачка хутко нахилилась і рішуче схопила Мохобородька на руки.

Як він не пручався, як не борсався, як не виривався, нічого не допомогло. Жінка так міцно притиснула його до себе, що Мохобородькові аж подих перехопило, і кинулася втікати.

Одначе незабаром Мохобородько собі на втіху помітив, що їй уже бракує колишньої снаги. Вона доб-ряче-таки захекалась. Хоч Мохобородько й неважкий, та нести його було втомливо. Ох, скоріше б Муфтик і Півчеревичок наздогнали їх!

Сам же кумедний чоловічок не міг анічого зробити для свого порятунку. Стиснутий дужими руками господині, він мусив одмовитися від будь-якого опору. Йому лиш пощастило, і то з великими труднощами, — підтягтися вище, щоб через її плече лиш позирати назад.

Ох воленько-воле! Яке любе й солодке слово! Тим часом Півчеревичок і Муфтик трохи наблизилися. Надія на звільнення зростала з кожною секундою. Тепер Мохобородько зовсім чітко вирізняв обличчя Півчеревичка й Муфтика. Обоє сповнені рішучості. І це ще більше додало надії Мохобородькові.

Парк закінчувався. Попереду чувся вуличний гомін.

«Якщо не тут, то принаймні на вулиці Муфтик і Півчеревичок наздоженуть жінку», — сподівався Мохобородько.

У нього було достатньо підстав так гадати, бо відчувалося: сили втікачки вичерпувалися. Вже кілька разів вона спіткнулась, її кроки ставали невпевненими й хитливими.

— Прокляті кумедні чоловічки! — лаялася жінка, жадібно хапаючи повітря. — Несусвітні розбійники!

І тут жінка з Мохобородьком на руках вибігла на вулицю.

— Мохобородьку! — долинув радісний переможний голос Півчеревичка. — Ми ось-ось наздоженемо!

Вже й неозброєним оком було видно, що кумедні чоловічки незабаром опиняться біля свого товариша. Зоставалося якихось двадцять кроків.

І раптом сталося непередбачене.

Вулицею наближалося таксі. Вільне таксі!

Помітивши цю машину, втікачка немов сповнилася колишньою снагою. Лівою рукою вона міцно притиснула Мохобородька, а правою почала заклично розмахувати. Таксі зупинилося. Мохобородько не встиг і опам’ятатися, як жінка запхнула його в куток заднього сидіння.

— Куди поїдемо? — запитав водій. Втікачка назвала адресу.

Та не встиг водій рушити, як раптом хтось несамовито затарабанив у дверцята. Півчеревичок!.. І за мить крізь віконце Мохобородько побачив збуджене обличчя Муфтика.

— Візьмемо і їх? — водій запитально поглянув на жінку.

— Ні-ні! — заперечила вона. — Вони не з нами. Взагалі ми не маємо з ними нічого спільного. Це, здається, ті самі волоцюги, які ганялися в парку за моїм малесеньким.

— Ясно, — кивнув таксист. І машина рушила.

Мохобородько був у відчаї. Невже і справді все пішло шкереберть? Невже немає ні найменшої надії? Адже Муфтик і Півчеревичок були поряд. Його відділяло від них лише віконне скло…

Раптом Мохобородько помітив, що шибка з його боку опущена. Отже, просто поряд — одчинене віконце. І несподівано зблиснула думка. Мохобородько тайкома зірвав зі своєї бороди брусничку і непомітно зронив її крізь відкриту шибку на вулицю.

Муфтик і Півчеревичок, які обурено дивилися вслід автомашині, яка все даленіла, одночасно помітили, як з віконця щось кинули.

Хто саме? Мохобородько? І що це може бути? Принаймні щось таке дрібненьке, що й зблизька неозброєним оком не роздивишся до пуття.

Муфтик і Півчеревичок метнулися вперед, прикипівши поглядом до асфальту. І Комірець, схоже, зрозумів, що вони розшукують щось, і старанно обнюхував дорогу.

Несподівано Півчеревичок вигукнув:

— Брусничка!

Нахилився, підібрав ягодину і показав її Муфтикові.

— Оце так! — замислено сказав той. — Ягода як ягода.

— І вже спілісінька, — зауважив Півчеревичок. Друзі перезирнулися.

Деякий час панувала тиша, тоді Муфтик запитав Півчеревичка:

— Ти в дитинстві читав казки? Півчеревичок кивнув:

— Аякже! Цілі гори!

— Ну, в такому раз ти маєш зрозуміти, що означає брусничка, — продовжив Муфтик. — Ті, кого викрадають, зчаста в казках кидають що-небудь на землю, щоб указати друзям слід. Найчастіше для цього використовують горошини, хлібні крихти або, наприклад, ягоди.

— А птахи дзьобають усі ці горошини і крихтини чи ягоди, — стурбовано додав Півчеревичок.

— Вельми влучне зауваження, — підтвердив Муфтик. — Так воно в казках і так може трапитись у реальному житті. І через це ми й повинні поспішати. Мусимо наздогнати Мохобородька, перш ніж птахи подзьобають ягоди.

— Ти й справді гадаєш, що Мохобородько брусничками помічає нам шлях? — дещо невпевнено уточнив Півчеревичок. А Муфтик був цілком певен.

— Не варто применшувати тямущості Мохобородька, — сказав він. — Окрім цього, бруснички в нього ж у бороді!

Муфтику й Півчеревичкові не можна було зволікати і тому вирушили негайно.