Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Уолтере, — мовила Флоренс, дивлячись йому в вічі, але міняючись на виду, — що ж то за почуття, які ти повинен і мав би відчувати до мене, крім тих, що вже є?
— Пошана, — тихим голосом сказав. Уолтер. — Шаноба.
Щоки її зарожевілися, і вона несміливо й замислено забрала свою руку, але й далі дивилась на нього серйозно й допитливо.
— Я не маю права бути братом, — сказав Уолтер. — І не претендую на це. Я покинув тут дитину, а бачу жінку.
Рум’янець розлився їй по обличчі. Махнула йому, немов благала замовкнути, і впала обличчям на руки.
Якийсь час обоє мовчали. Вона плакала.
— Шануючи таке чисте, довірливе й добре серце, — сказав Уолтер, — я змушений відірватися від нього, хоч при цьому рветься моє. Як же я смію сказати, що то — серце сестри?
Вона й далі плакала.
— Якби ви були щасливі, тішилися любов’ю й захватом друзів — взагалі всім, на що ви маєте право від народження і чому можна позаздрити, — сказав Уолтер, — і при тому назвали б мене братом, згадавши колишню прихильність, — тоді я, незважаючи на відстань між нами, відгукнувся б на це ім’я, маючи цілковиту певність, що не оскверню цим вашого чистого почуття. Але зараз… і тут!
— О, спасибі, спасибі вам, Уолтере! Пробачте, що я вам так наприкрилась. Але в мене не було з ким порадитись. Я така самотня.
— Флоренс! — в запалі згукнув Уолтер. — Того, що я скажу тобі зараз, ще кілька секунд тому ніяка сила не вирвала б з моїх уст. Якби я був багатий, якби мав хоч якусь можливість — чи надію бодай, — створити тобі умови, близькі до тих, в яких ти виросла, то я б сказав, що є одне ім’я, яким ти могла б мене нагородити — разом з найвищим на світі правом, правом оберігати, й леліяти тебе, — і на яке я нічим собі не заслужив, хіба тим, що кохаю тебе, поважаю тебе, і моє серце цілком належить тобі. Я сказав би, що це — єдине право, право захищати та берегти тебе, яке ти могла б мені дати, а я посмів-би прийняти й назвати своїм, та й то вважаючи дарунком таким великим і безцінним, що все життя моє було б замалою платою за нього.
Вона й далі не підводила голови; сльози котилися їй по щоках, а груди здригалися від ридань.
— Флоренс, люба, кохана Флоренс! — як я — завжди називав тебе подумки, доки збагнув, який це безум і зухвальство з мого боку. Дозволь востаннє назвати тебе по імені, що таке мені дороге, і дай свою долоньку — на знак того, що по-сестринському забудеш усе, що я тут наговорив.
Вона підвела голову і сказала — з такою урочістю в погляді, з такою погідною, спокійною, ясною усмішкою, що сяйнула на нього крізь сльози, з таким тихим, лагідним трепетом у голосі і в усьому тілі, що забриніли найглибші струни його серця, а перед очима прослався туман:
— Ні, Уолтере, я не зможу цього забути. Нізащо в світі не забуду. А ти… ти дуже бідний?
— Я — чоловік мандрівний, — сказав Уолтер. — Тиняюся по морях, щоб заробити на хліб. Такий тепер мій фах.
— І скоро знову поїдеш?
— Дуже скоро.
Хвилину мовчки вона дивилася на нього, а тоді несміливо вклала тремтячу руку в його долоню.
— Якщо візьмеш мене за жінку, Уолтере, я щиро кохатиму тебе. А якщо дозволиш поїхати з тобою — без страху поїду на край світу. Я нічим не жертвую ради тебе — мені нема чим жертвувати, нема кого зрікатися, але все моє життя і любов належатимуть тобі, і, якщо помиратиму при пам’яті, помру з твоїм іменем на устах.
Він пригорнув її до серця, притулився щокою до щоки, і, вже не занедбана, вже не самотня, вона заридала в обіймах коханого.
Будьте благословенні, недільні дзвони, що так тихенько співаєте їм, зачарованим і щасливим! Будь благословен, спокій і мир недільного дня, що зливаєшся із погідністю їхніх душ і оточуєш їх святістю! Будьте благословенні, безшелесні сутінки, що вкриваєте її так м’яко і затишно, аж вона засинає, наче вколисана дитина, припавши до грудей коханого!
О, тягар любові та довір’я — який він легкий для них! Так, Уолтере, дивись на заплющені очі, дивися ніжно і з гордістю, — віднині в цілому безмежному світі вони шукають лише тебе, одного тебе!
Доки не споночіло, капітан не виходив з маленької вітальні. Він примостився на стільці, де звичайно сидів Уолтер, і дивився у віконце в стелі, аж поки день поволі згас і на небі висипали зорі. Він запалив свічку запалив і випалив люльку, та не переставав дивуватися, що ж там сталося нагорі, і чому його не кличуть до чаю.
Капітанів подив уже досяг найвищої межі, коли біля нього з’явилася Флоренс.
— А! Панна-дівчинка! — гукнув капітан. — Щось ви забалакалися з Уолтером, красо моя.
Флоренс обхопила маленькою рукою один з величезних гудзиків його фрака і, заглядаючи йому в обличчя, мовила:
— Любий капітане, я б хотіла вам дещо сказати, коли можна.
Капітан хутенько підвів голову, готовий слухати. Але й того, що він побачив, було досить, щоб разом із кріслом
